— Студент Вашаломідзе! В яких куточках світу добувається олово та хто його має найбільше? — питає мене Ціра.
Всі інші — Нестор, Отар, Хвтісо та Шота — члени екзаменаційної комісії. До екзаменаційної комісії ми входимо по черзі.
У мене на колінах сидить Софія, я лоскочу їй шию і відповідаю на запитання запитанням:
— Олова чи міді?
— Олова!
— Мені здається, що найбільше олова в нашого сільського лудильника Алі. А де він його добуває,— цього вже я не знаю.
— Ну ось, знову почав! Якщо не хочеш готуватися, то йди собі, а нам не заважай! — сердиться Нестор.
— Куди ж я піду, бічо? Я за цю кімнату двісті п'ятдесят карбованців на місяць плачу!
— А щоб тобі добра не було, щоб тобі язик відсох! Чи ти за цілий рік хоч копійку мені заплатив?! — благословляє мене з своєї кімнати тітка Марта.
— Вашаломідзе, переходьте до другого питання! Першого питання ви не знаєте! — усміхається Ціра.
— Пожалійте, не позбавляйте мене знань, шановна лекторко! — благаю я Ціру.
— Ну, не придурюйся, відповідай на друге питання!— втрачає терпіння ще один член комісії — Отар.
— Друге питання — машинобудування в Сполучених Штатах Америки. Сполучені Штати Америки складаються з штатів... Не подумайте, що це установські штати, які то роздувають, то скорочують!
— Ну годі тобі, Зуріко! Якщо взявся, то відповідай! — тепер уже Ціра благає.
Я соромлюся відмовити Цірі й веду далі:
— В Америці машинобудування дуже розвинене. За рік Форд випускає стільки машин, що, кажуть, на одну людину їх по п'ять припадає. Стоїть собі на вулиці машина, ти підходиш до неї, відчиняєш дверці...
— Ні, дверці відчиняються самі! — поправив мене Шота.
— Ага. Потім натискуєш кнопку, і вискакує сигара, натискуєш другу кнопку — вискакують сірники, натискуєш третю...
— І вискакує смажене порося! — перебив мене Шота.— Натискуєш ще раз — вискакує гаряче гомі. Посмокчеш гумову трубку — і піде то вино, то ткемалі. Натиснеш ногою — крем-сода. Натискуєш ліктем — вискакує шоколад, натискуєш другою ногою — полине задушевна "Мравалжамієр"56, натискуєш...
— І він таку машину продає? — здивувався Нестор.
— Що вдієш, доводиться! — сказав Шота.
— Може, годі вам кривлятися? — розсердилася Ціра.
Усі прибирають серйозного вигляду, і я веду далі:
— Та що там казати! Форд має золота стільки, що якби зробили з нього пояс, то поясом тим можна було б оперезати всю земну кулю.
— Ех, якби він дав мені пряжку від того пояса! Які б зуби я собі вставив! — мрійно промовив Нестор, показуючи свої почорнілі зуби.
— От якби те золото дісталося мені...— почав Шота.— Я одразу порвав би всі конспекти, потім пішов би до декана, іронічно посміхнувся б йому і сказав: "Вибачте, шановний, ось ваш матрикул, ось студквиток, і дай боже вам щастя!" Та й шапку на голову... А втім, ще кинув би йому на. стіл кіло золота: це вам, мовляв, на марку — якщо скучите за мною, пошлете мені листа в Самтредіа. Пардон, гуд бай! Потім зачинив би за собою двері — і бувайте здорові.
— А ще?
— Що — ще?
— Чи ти не позичиш мені тисячу карбованців, щоб я заплатив за квартиру? — попросив я.
— Ти що, збожеволів?! — гримнув на мене Шота.
— Тітко Марто, чуєш? — гукнув я.
— Чую, синку, чую! — обізвалась тітка Марта.— Обидва ви добрі пройдисвіти! Маєш стільки золота, і такий скупердяга!
— Наступне питання! — нагадує Ціра.
— Третього питання я не знаю, шановна професорко...— засоромився я.
— У кого є запитання? — звертається Ціра до членів комісії.
— У мене одне запитання,— сказав Отар.
— Будь ласка!
— Я перепрошую шановну комісію, але мене цікавить: чи збирається цей дегенерат післязавтра складати екзамен?
— Цього питання немає в програмі!— обурююсь я.
Потім виходять екзаменуватися інші.
Ми розходимося пізньої ночі.
Отар, Нестор і Шота живуть у студмістечку, а Ціра — тбіліска й живе на вулиці Мачабелі. Додому завжди проводжаю її я. Ціра — гарна дівчина, голубоока, білолиця й висока. Майже всі хлопці з нашого курсу закохані в Ціру, але вона нікого не кохає і ні з ким не ходить, тільки зі мною. Ми годинами просиджуємо в саду й або без кінця говоримо, або зовсім мовчимо. І тоді, мабуть, скидаємося на закоханих, бо і мені, й Цірі товариші кажуть, що ми кохаємось. Нас це дивує, і ми домовляємося, що в парі більше не ходитимемо. А другого дня вже не дивуємося, що ми знову разом і знов про нас говорять.
Перша година ночі. Ми з Цірою повільно йдемо проспектом Руставелі. Нічні сторожі, що дрімають біля магазинів, спершись на заіржавілі рушниці, підозріливо косують на вродливу Ціру, а мені схвально кивають головою і знову сплять собі. Сплять ці діди і не здогадуються, який гарний Тбілісі вночі. Довкола тиша. Цю тишу, в якій ледве вчувається нескінченна пісня Кури, несподівано порушує далекий гуркіт коліс запізнілого трамвая, потім протяжний скрегіт на повороті і тріск викресаних бігелями блакитних іскор, що осявають чисте небо, потім пересвист міліціонерів. І все те, що так стомлює, лякає, турбує і набридає вдень, напрочуд пасує нічному Тбілісі,
Ми повільно йдемо проспектом Руставелі.
— Зуріко!
— Що, Ціро?
— Ти любиш гуляти вночі?
— Люблю.
— А не боїшся?
— Ні. А ти?
— Я боюсь і тому й люблю, що боюсь.
— Чого ж ти боїшся?
— Щоб хто не перестрів та, не роздяг...
— Мене хіба що одягти можуть, а знімати нема чого...
— А якщо мене роздягнуть?
— Тоді я заплющу очі!
— Чого ж іще від тебе можна сподіватися...
— Будь ласка, дивитимуся на голу, коли тобі не соромно...
— Ти не жартуй! Ви, сільські хлопці, сильні, але страшні боягузи!
— Я боюся тільки ножа.
— А я револьвера!
— А ножа ні?
— І ножа боюсь.
— А мишей?
— І мишей... Зуріко!
— Що, Ціро?
— Бачиш? Двоє чоловіків! Вони йдуть сюди!
— Бачу.
— Вони п'яні. Перейдімо на другий бік, я їх боюся! — сказала Ціра, пригортаючись до мене.
— Я теж боюсь, але переходити соромно.
— Прошу тебе, перейдімо! — І Ціра пригорнулася ще міцніше.
— Не можна! Соромно!
П'яні зупинилися біля Кашветської церкви, довго цілувалися. Потім один, котрий нижчий, звернув униз, а другий попрямував до нас. Перелякана Ціра потягла мене назад. У мене самого підломлювались ноги.
П'яний наближався. Ціра так повисла у мене на руці, що я мало не впав. Підійшовши майже впритул і широко розставивши ноги, він глянув спідлоба спершу на Ціру, потім на мене, швидко засунув у кишені руки, пошарив і раптом заревів, немов бичок, якого таврували: