— Що значить — правда? А що б ти зробив на моєму місці? Вже двадцять років цей товариш кожного вечора підходить до мене і хоч-не-хоч обзиває п'яницею! Хіба ж я сам не знаю, що я п'яниця? Навіщо мені про це нагадувати? Ти, каже, хуліган! Так наче я сам цього не знаю... Як же він ще називає? Стривай, пригадаю... Акредитив чи крендель...
— Кретин! — підказав педагог.
— Ага, кретин! Ну, це ще нічого. Але — аферист?
— Як, ви назвали його аферистом?— здивовано спитав я педагога.
— О, ви його не знаєте, батоно! Він і кам'яного виведе з себе!.. Просто замучив сусідів!
— Яких сусідів? Чому ж ніхто, крім тебе, не скаржиться?
— Тому що ти скажений, і тебе бояться!
— Не бояться, а люблять і шанують!
— Ось у мене заява, підписана всіма сусідами!— сказав педагог і витяг сувій.
— І вони такі ж, як і ти, аферисти! — заявив п'яниця і, повернувшись спиною до чергового, звернувся до мене: — Ось ти тут старший, то давай поговоримо! Коли людина випиває, значить, у неї горе, а якщо горе — вона нервує. А коли людина нервує, вона кричить. То як же їй бути? Хіба в своєму домі вона не може ні випити, ні покричати? — спитав п'яниця.
— Ні, чому ж, випити, звісно, можна, але...
— О генацвале, нарешті бачу я людину! — зрадів п'яниця.
— Хіба ж він п'є, батоно? Він жлуктить вино відрами! Та чорт з ним, хай хоч і щурячу отруту ковтає, але чого це маємо терпіти ми, сусіди?! Ні, ви тільки гляньте на його фізіономію! Бачите, який у нього червоний ніс?
— Ти чуєш? У вічі ображає! — поскаржився мені п'яниця.
— Ні, що правда, то правда: ніс у тебе таки червоний! — сказав я і посварився на нього пальцем.
— А що ж тут такого? Та я пофарбую його в зелений колір, тільки хай дасть мені спокій!
— Шановний, як ваше ім'я? — звернувся до мене педагог, але в цю мить черговий так грюкнув кулаком по столу, що в кімнаті запала могильна тиша.
— Як ти смієш, шмаркачу, влаштовувати тут допит! Зараз же встань з цього ослона і скинь кашкета!
— В чому річ, батоно? Я ж допомагаю вам! — здивувався я.
— Кому потрібна твоя допомога! А ти,— звернувся він до п'яниці,— вшивайся звідси, і щоб більше не турбував мені сусідів! А то...
— Зараз піду, начальнику, тільки в мене прохання одне до вас... Я людина така, що й мухи не зачеплю. Блохи — і тієї не вб'ю. Якщо не вірите, приходьте до мене додому і побачите... А того, хто назве мене аферистом, уб'ю на місці!
— Забирайся геть!
— Та йду вже, йду! — сказав п'яниця і рушив до дверей. Порівнявшись зі мною, він повернувся до мене й сказав:
— Будь другом, скажи свою адресу. Коли тебе відпустять, ми добре з тобою гульнемо!
— Іди, поки я не передумав! — загорлав черговий, і п'яниця шмигнув у двері.
Педагог поклав свою заяву на стіл чергового:
— Дуже прошу вас вивчити це питання!
І, попрощавшись з нами, пішов.
Раптом двері розчинилися навстіж, і до кімнати влетіла, наче божевільна, тітка Марта. Здивований черговий зірвався на ноги й спитав:
— Тітко Марто, в чому річ? Що привело тебе сюди опівночі?
— Хлопець у мене пропав, синку! Мій хлопець!
Сидячи в своєму кутку, я аж рота роззявив з подиву й не міг і слова вимовити.
— Який хлопець, тітко Марто?
— Мій квартирант, Зуріко Вашаломідзе! Пішов і не вернувся!.. Всі лікарні оббігала, всі міліції — ніде немає бідолахи! Як у воду впав... Допоможи, синку, подзвони куди-небудь, довідайся. Коли з ним що станеться, світ божий буде мені немилий!..
Я мовчки сидів у кутку, насунувши кашкета на очі, і слухав, як бідкалася ця добра жінка, слухав і радів, що вона шукала мене, зовсім чужого їй, і що боялася, щоб мене не спіткало нещастя. Я дивився на цю літню жінку, і мені хотілося схопитись, пригорнути її до грудей, поцілувати, заспокоїти, але я приріс до ослона. Переповнений щастям, я слухав, як вона благала чергового знайти мене. І я радів, що о цій опівнічній порі хтось боявся, щоб я не пропав. Я радів, що о цій опівнічній порі хтось мене шукав, як я сам, бувало, шукав у непроглядній пітьмі ночі заблудлого назимка.
— Я тут, тітко Марто! — нарешті сказав я, встав і обійняв її за плечі.
— А щоб ти осліп! Я сполошила все місто, а він сидить собі в міліції і править теревені! Зараз же додому йди, а то всю чуприну обірву тобі, шибенику! За що тебе сюди привели?!
— Не було нічого, тітко Марто... Я просто так зайшов...
— За що ви його арештували, синку? — спитала вона чергового.
— Ще не знаю, тітко Марто... Міліціонер привів і залишив.
— Що? Не знаєш? То чого ж ти тут сидиш? Привели до тебе невинну, як ангел, дитину, а ти навіть не спитав, що вона зробила? І де твої очі? Хіба ж він схожий на душогубця чи кишенькового злодія? Чи, може, скажеш, що він хуліган?.. Грім би тебе вдарив! Злодії шастають у вас перед носом, а ви кого заарештовуєте?
— Тітко Марто...
— Яка я в біса тобі тітка? У мене серце мало не обірвалося!.. А ти чого сидиш, як сич? Попроси вибачення в цієї шановної людини та подякуй, що відпускає тебе додому, а там я з тобою ще побалакаю!..
Тітка Марта виштовхнула мене з кімнати. Коли ми виходили, в чергового від подиву очі полізли на лоба.
Надворі вже світало. За всю дорогу тітка Марта не промовила до мене й слова. Підійшовши до своїх дверей, я повернувся й поцілував її в щоку.
— Іди геть, бродяго! — сказала вона й витерла щоку рукавом. Потім зайшла в свою кімнату й замкнула двері. Спати я вже не лягав. Десь за Нарікалою58 займався полум'ям край неба.
Шиомгвіме
Голова профбюро нашого факультету, крім того що під час екзамену допомагав лекторам знімати й одягати пальто, ще збирав членські внески і потім забував, хто платив, а хто ні, а перед звітно-виборними зборами влаштовував екскурсії. Екскурсіями у нас звичайно називалося колективне відвідання кіно та театрів. А сьогодні ми вирушали на справжню екскурсію — до Шиомгвімського монастиря.
Тітка Марта спекла мені чотири картопляні котлети. Хліба вона не дала, оскільки в Німеччині картоплю й макарони їдять без хліба, і на прощання сказала, щоб я був розумником.
Мої однокурсники вже зібралися на університетському подвір'ї й чекали машини. Чекати довелося нам лише якусь годину. Ми зайняли місця, і водій почав заводити машину. Мотор забулькотів, наче прополіскував горло, потім чхнув і заглух.