— Без підпису! — сказав Іларіон.— Хто б це міг бути?..— І він знизав плечима.— А ходи сюди, синку! — звернувся Іларіон до хлопця, що приніс телеграму.
Той нерішуче ступив кілька кроків.
— Ближче, ближче, не бійся!
Коли хлопець підійшов зовсім близько, Іларіон схопив його за вухо і так крутнув, що той заверещав, наче гудок чайної фабрики.
— Хто дав тобі телеграму?
— Та він уб'є мене, якщо скажу!
— Тобі однаково не жити: якщо не він, то я тебе уб'ю! — сказав Іларіон, і "гудок" заверещав знову.
— Іліко Чигогідзе дав мені три карбованці й сказав, щоб я відніс цю телеграму Іларіонові й не признавався, від кого вона, бо він язика вирве.
— Значить, Іліко?
— Ага, Іліко!
Іларіон відпустив "гудка" і кулаком ударив себе в груди:
— Ну стривай же, Іліко Сліпака!..
Я щиро поспівчував Іліко.
Село огорнула ніч, і була вона така звичайна, наче того дня ніхто в нашій сім'ї не вмирав...
Кров за кров
Цього року в мене знову іспит на осінь — з російської мови. Двічі на тиждень ходив я вчитися додому до нашої росіянки. За цю послугу бабуся платила вчительці натурою: батман16 квасолі, чотири круги козячого сиру та пуд вина з нового врожаю. У порівнянні з торішнім для нашої сім'ї це була велика пільга — торік я мав два іспити на осінь.
Мій навчальний день починався так.
— Уставай, неробо годі вже тобі вилежуватись! Запізнишся! — гукала бабуся з низу оди17.
Зачувши її голос, я одразу ж схоплювався, кілька разів пробігав по кімнаті, тупаючи черевиками, з гуркотом пересував стільці з одного місця на друге, а потім навшпиньках повертався до ліжка, знов шугав у постіль і спав, аж поки бабуся не виливала мені на голову глек холодної води.
— І в кого ти вдався, отаке ледащо? — сипалась на мене лайка.— А хай тобі всячина, бусурмане!
— Чого ти від мене хочеш, га?
— Смерті твоєї — ось чого я хочу! Поховала б тебе під чинарою поряд з Мурадою і оплакувала б обох вас російською мовою. Хіба так важко вивчити російську? Вся Росія по-російському говорить, а ти чого такий нетямущий? Ану скажи, хто в нашій сім'ї, окрім тебе, не знав російської? Бідолашний твій дід сім років прожив у Росії, а коли повернувся, то шпарив по-російському краще за росіянина Івана, начальника пошти!
— Што ві говоріце? — дивувався я.
— Авжеж, тобі дивно! Дві години твій дід розмовляв з росіянином Іваном і так розмахував руками, наче вибивав на барабані. Дві години росіянин Іван слухав його, роззявивши рота, а потім повернувся до людей і сказав, що такої російської мови він зроду-віку не чув.
— Не может біц! — знову дивувався я і, вивертаючись від лозини, втікав до вчительки.
— Здравствуйце, вчителько! — вітався я, вступивши до хати вчительки Заблони.
— Здравствуй! Что мі сегодня будем делат? — питала вона.
— Сегодня? Дополю кукурудзу, з якою не впорався вчора, патом карова на пасовище, патом до млина пайду і патом драва рубатиму, а патом урокі.
— Ну, давай!— підохочувала мене вчителька, і я брався за науку. Після полудня, коли я закінчував роботу, починалось опитування пройденого за день матеріалу.
— Сполов?
— Сполов, учителько!
— Кукурудза змелена?
— Аякже, так добре змелена, що й просівати не треба!
— Корову напоїв?
— І напоїв, і трави поклав!
— А дрова?
— Дров нарубав стільки, що вистачить на тиждень!
— Што такоє граматіка?
— Граматіка греческоє слово!
— Молодець, ти тямущий хлопець! Ну, біжи додому! Одного ранку я вислухав солодкі бабусині речі і вже приготувався до чергового уроку, як до нас у двір зайшов Іліко.
— Ольго, генацвале,— почав він просити бабусю,— якщо можна, позич мені сьогодні Зурікелу!
— А російської мови ти його вчитимеш?
— Такої російської, як ото вчить його Заблона, і я можу навчити. Поставлю його на свої дві несполені кцеви18 кукурудзи, і так він у мене намахається сапою, що його мова видасться тобі не російською, а китайською! І ні квасолі, ні вина за це не візьму!
— А бодай у тебе язик відсох! Навіщо тобі хлопець?
— То вже моє діло! Ти тільки відпусти його.
— Ну добре, йди з ним, Зуріко, щоб йому і друге око осліпло! Побачимо, як він навчить тебе російської!
— Вперьод! — скомандував Іліко й пішов поперед мене.
— У чім річ, Іліко?
— Маю прохання до тебе, дорогий мій Зуріко: хочу послати тебе до Іларіона.
— Чого це?
— Та треба мені три пуди вина, а ти ж знаєш, такого доброго вина, як у Іларіона, немає ні в кого в селі!
— Ти попроси в бабусі — вона тобі дасть.
— Та на біса мені її оцет! Я ж не збираюся, песиголовцю, маринувати огірки!
— Так я й скажу бабусі.
— Тільки спробуй — зашию тобі пащеку, яку ти роззявив аж до вух. Краще роби, що кажу. Піди до Іларіона й попроси — нехай продасть або позичить. Він поважає тебе і не відмовить...
— Іди сам проси!
— Зуріко, генацвале, ти ж без ножа мене ріжеш! Бо після тієї телеграми він мене на рушничний постріл до себе не підпускає... А якщо він відмовить, тоді я покажу себе!
— Що ж ти зробиш?
— Що? Ти довідаєшся, в котрому чурі19 в нього цолікаурі20, що горить, мов спирт, і я утну таку штуку, що все село заговорить.
— Яку штуку?
— Той чурі ти позначиш, і опівночі вино з нього опиниться в моєму чурі!
— Ти що, з глузду зсунувся?
— Тсс, не репетуй на всю пельку! Хіба забув, чий тютюн куриш з тієї люльки, що подарував тобі Іларіон?
— Від твого тютюну ми з Іларіоном, чого доброго, наживемо сухоти!
— Ну гаразд, десять жмень тютюну, і ти — могила.
— Зараз даси?
— Зараз!
— Ну йди додому, я сам прийду до тебе з відповіддю.
— Гляди ж мені!
— До побачення!
Іліко поцілував мене в лоб, поплескав по щоці, потім так устромив у мене своє єдине око, що я помацав потилицю: чи не просвердлив наскрізь,— і промовив:
— Затям собі, бічо: зрадити Іліко Чигогідзе — це все одно що зрадити Батьківщину!
— Ну як тобі не соромно, Іліко? — образився я, і заспокоєний Іліко почимчикував додому.
Я зайшов у двір до Іларіона. Сонце, рум'янило розсипані по всьому балкону порізані яблука, а сам Іларіон, зіпершись на лікоть, лежав на розстеленій під липою козячій шкурі й дуже пильно читав газету тижневої давності. У нашому селі взагалі не існує сьогоднішньої, вчорашньої і позавчорашньої газети. Всі газети приходять через тиждень.