— Бабусю! — покликав я.
Ніхто не відгукнувся. Я побіг сходами нагору. Двері були відчинені, стояла тиша. Пройшовши залу й передпокій, я вступив до невеличкої кімнатки. Вона була огорнута сутінками. На дерев'яному ліжку лежала бабуся. Я злякано нахилився до неї — вона спала. Я навшпиньках повернувся в залу, і там наче з-під землі виросли Іліко та Іларіон.
— Здрастуйте! — усміхнувся я до них.
— Здрастуй! — відповіли вони, силувано усміхнувшись.
— Що з вами?
— Минулої ночі їй стало погано... Думали, не дотягне до ранку... Телеграму одержав? — спитав Іларіон.
— Яку телеграму, Іларіоне?
— Погано їй було, вмирала...— промовив Іліко.
Я хотів був повернутися до бабусиної кімнати.
— Не ходи, хай поспить...— зупинив мене Іларіон, і я мовчки сів.
Бабуся проспала до вечора. Коли зайшло сонце, вона розплющила очі. Я сів перед нею. Вона довго-довго дивилася на мене, потім знову заплющила очі й покликала Іларіона:
— Іларіоне, я бачу мого хлопчика чи це мені сниться?
— Це я, бабусю! — сказав я і припав до грудей бабусі. Її кволе серце билося ледь чутно і швидко-швидко. Здавалося, це цокав наручний жіночий годинничок.
— Приїхав, синочку? Серцем почув? А ти як думав? Бабуся твоя — богородиця? Ось і мій час прийшов... Іліко, нагодували дитину?
— Нагодували, Ольго.
— А вином почастували?
— Не захотів...
— Чому, синочку? Іди випий. Для тебе ж давила... Пий на здоров'я... А як трохи зостанеться, почастуєш тих, хто прийде на мої поминки...
— Що ти говориш, бабусю?!
— Ось уже й підборіддя в тебе тремтить, бідолахо... Якби я могла видужати, хіба б же воно тремтіло? Ні, вже не топтати мені рясту... Я й так обтяжила землю... Сімдесят два роки — це не жарт.., І все ж таки не нажилась я на світі... Таке вже ненаситне людське серце... Соромно признатись, але хотілося б ще пожити... Один цар за три дні життя з'їв сліпе цуценя...
— Ну що ти, Ольго, ти ще десяток таких, як ми, переживеш,— спробував пожартувати Іларіон.
— Іларіоне Шеварднадзе, ти спершу втри сльози, а потім жартуй... Закінчив університет, синочку? — спитала бабуся мене.
Я дістав з кишені диплом і подав бабусі. Вона повертіла його в руках, потім передала Іларіонові й попросила прочитати. Іларіон прочитав диплом. З бабусиних очей викотилися сльози й потекли по скронях. Вона довго мовчала, потім узяла в Іларіона диплом, повернула його мені й сказала:
— Тепер сядь і вислухай мене... Не дотягну я до ранку. Дякую богові, що дав мені побачити тебе перед смертю. Заповіту я тобі не лишаю, синочку, але все, що ти тут бачиш, твоє.
— Хай пропаде воно пропадом, коли тебе не буде! — вигукнув я і, схлипуючи, припав до грудей бабусі.
— Знадобиться, синочку, знадобиться... Ну, поплач, поплач. Як же не оплакати бабусю, яка тебе виховала?.. Поки я жива, поплач, а то потім не побачу твоїх сліз... Ну, тепер годі, годі вже, синку...
Бабуся ніжно гладила мене по голові, заспокоюючи. Коли я трохи заспокоївся, вона почала знову:
— Он там стоять Іліко й Іларіон... Не втрачай, синочку, цих людей. Тобою живуть вони. Слухайся їх у всьому. За те добро, що вони для тебе зробили, ти ніколи не зможеш відплатити, і не обіцяй цього. Тільки люби їх так, як вони люблять тебе...
Іліко та Іларіон стояли в кутку кімнати й схлипували, мов діти.
— Вийдіть обидва й залишіть мене з моїм Зурікелою...— Іліко й Іларіон не зрушили з місця.— Ну, вийдіть, сліпаки!.. Де це чувано — оплакувати живу людину?..— сказала бабуся.
Іліко й Іларіон вийшли. Ми залишилися вдвох.
— Підійди до мене, синочку, хочу поцілувати тебе...— промовила бабуся.
Я нахилився до неї. Вона обцілувала мій лоб, чуб, очі, обличчя, руки. Потім пригорнула до себе й довго не випускала з обіймів.
— Дай мені склянку вина! — попросила бабуся.
Я налив молока і подав їй. Бабуся мовчки випила, і я подумав, що вона вже не розбирає, що п'є.
— А тепер налий мені вина...— сказала бабуся.
Я налив вина. Бабуся взяла склянку, трохи підвелася на постелі й простягла руки до неба:
— Боже праведний, боже всесильний, мати божа, пресвята діво Маріє, будьте милостиві до крові й плоті моєї — Зурікели та його дітей. Подайте йому руку в біді... Освітіть йому темряву і продовжте віку...
Бабуся задихала часто. Потім вона ковтнула вина й повернула мені склянку. Тоді знову підвелася.
— Погаси світло і вийди...— раптом сказала вона.
Я погасив лампу й вийшов.
Через кілька хвилин я повернувся.
— Бабусю! Бабусю! — нахилився я до неї.
Вона вже не дихала. Я довго не підводив голови і ось відчув, як хтось увійшов до кімнати, став позад мене і втер сльози, потім нахилився, щоб узяти мене за плече й розпрямити, але передумав. Я відчув, що ця людина нізащо не піде звідси й не покине мене самого. Я не оглядався, але знав, що це Мері, бо юна осяяла темну кімнату світлом. Потім я все-таки оглянувся, щоб побачити це світло і в його промінні — мого Іліко, мого Іларіона та мою бабусю.
Художник М. Г. Богданець
1 Гурія — історична область Грузії, що прилягає до Чорного моря; теперішні Махарадзевський, Чохатаурський та Ланчхутський райони. (Тут і далі — примітки перекладача).
2 Бічо — напівпестливе-напівзневажливе звертання, буквально: хлопче.
3 Тут і далі маються на увазі грошові знаки до реформи 1961 року.
4 Генацвале — форма ласкавого звертання, буквально: нехай я заміню тебе (мається на увазі: в біді).
5 Давильня — велика, довга посудина, в якій видавлюють виноград; звичайно видовбується з товстої колоди.
6 Мчаді — кукурудзяний корж.
7 Лобіо — страва з квасолі.
8 Кеці — кругла череп'яна сковорода, на якій випікають мчаді, поклавши зверху лист заліза з жаром.
9 Батоно — ввічлива форма звертання до старшого, незнайомого, взагалі до поважаної людини; буквально: пане.
10 Чача — горілка з виноградних вичавків.
11 Пхалі — варена їстівна зелень з гострою приправою.
12 Гра слів: чача грузинською мовою також — нирка.
13 Шені чиріме — ласкаве звертання, буквально: твоє лихо мені.
14 3 популярної грузинської народної пісні про героя Симона Долідзе.
15 Кацо — панібратське звертання, буквально: чоловіче.
16 Батман — міра зерна, а також борошна; приблизно півпуда.
17 Ода — західногрузинська дерев'яна хата на палях, звичайно з нижнім поверхом, де міститься кухня.