— Живий, синочку?
— Мертвий, але не признається! — каже Іларіон, що наче з-під землі виріс.
— Зголоднів, синочку?— питає бабуся і стукає ціпком по розплесканому на кеці мчаді, перевіряючи, чи спікся.
— Знімай уже, Ольго! Недопечений він ще корисніший. Свою Серапіону я розгодовую тістом...— каже Іліко, весело потираючи руки.
— Ну, розкажи, що нового в Тбілісі? Чого мовчиш, як на екзамені? — питає мене Іларіон і, не дочекавшись відповіді, лагідно звертається до бабусі: — Якого вина принести, Ольго?
— Усе! — відповідає бабуся.
— Що в тебе, бічо, в чемодані? Часом не свинець? — скалить зуби Іліко, підкидаючи мій легенький, як пір'їна, чемодан.
— Книжок, мабуть, привіз! — усміхається Іларіон.
— Не смій мені і в руки брати книжку! — водить руками бабуся.— Хіба ти не намучився у Тбілісі? Тепер тобі відпочити треба, синку!.. Боже мій, на кого він став схожий? Самі кістки та шкіра!
— Чуєш, песиголовцю? Видно, в Тбілісі не було кому хоч на хвильку вирвати у тебе з рук книжку... На тебе дивитися страшно! — кепкує з мене Іліко й хихикає.
— Ви б глянули на його бібліотеку! — каже Іларіон.— Коли входиш до його кімнати, то на голову тобі падає спершу книжка, а потім цеглина. Всі гроші, які йому посилає бідолашна Ольга, він тратить на книжки!
— Чого ж ти губиш себе, синочку? Гроші я висилаю тобі на харчі, а ти книжки купуєш? На біса тобі стільки книжок? Краще їж на ті гроші, а то перестану висилати! — погрожує мені бабуся.
— Іларіоне Шеварднадзе, годі тобі!— лякаюсь я.
— Ми ж про тебе піклуємося, синку! Іноді треба відкласти книжку й подумати про здоров'я! — повчає мене Іліко.
— Знімай, бабусю, мчаді, щоб ці противні дідугани заткнули собі пельку, а то я закричу! — благаю я бабусю, і ми сідаємо за накритий стіл.
Посеред трапези хтось гукає на подвір'ї:
— Бабо Ольго!
— Хто там? Заходьте!
До кімнати входить Мері — з розпущеним по плечах пишним волоссям, з почервонілими від сорому щоками, з сльозами щастя на очах, у новій гарній сукні.
— Бабо Ольго, позичте сита... Здрастуй, Зуріко!
— Здрастуй, Мері! — кажу я, встаю з-за столу, і шматок застряє мені в горлі.
— Он воно висить, доню, візьми! — показує бабуся на сито.
— Сідай, Мері!
— Ні, поспішаю!
— Проведи її, бічо! — каже мені Іліко.
— Не треба мені провожатих! — відмовляється Мері.
— Тобі не треба, а цьому песиголовцеві треба! — каже Іларіон. Мері, забувши про сито, йде до дверей, я проводжаю її. Ми відчуваємо, як ласкаво дивляться вслід нам, поки ми не зникаємо в провулку, дві пари очей... Додому я повертаюся пізно вночі.
І так буває мало не щоліта.
Не минуло й тижня після мого приїзду, як до нас у двір зайшов Іліко.
— Зурікело! Песиголовцю!
— Чого тобі, Іліко? — відгукнулася бабуся.
Я лежав горілиць на балконі й відпочивав.
— Ольго, генацвале! Почав я перекопувати землю у винограднику, та бачу, не впораюся сам... Пошли мені на підмогу свого хлопця, поки його параліч не розбив від неробства!
— Параліч тобі на язик, Іліко Сліпака! Це вже не той Зурікела, що був п'ять років тому. Він тепер студент!
— Закутай йому ноги, щоб не застудився! Я ж хочу йому як краще! Хай розімнеться трохи, щоб не зігнуло його в три погибелі! А то мені байдуже!
— Чого ти хочеш, Іліко? Я відпочиваю!
— Хочу, щоб був виноград і ти мав що влити в свою пельку. А мені самому — скільки ж мені треба?
— Мені працювати заборонено! Уряд відпустив мене сюди відпочивати! Якщо хтось побачить мене за роботою і прохопиться словом у Тбілісі — пропали ми обидва!
— А я зроблю тобі перуку — таку перуку, що жодна душа не впізнає!
Після цього нам з бабусею не було чим крити... Зайшли ще по Іларіона і через годину заходилися перекопувати землю в Іліко.
Цілий день я, Іліко й Іларіон працювали, не розгинаючи спини.
— Не підведіть мене завтра! Щоб були тут удосвіта! — наказав Іліко.
Ми кивнули головами й почвалали додому.
— Треба придумати щось, а то цей нелюд доконає нас! — сказав Іларіон.
— Доконає! — згодився я.
— От і придумай що-небудь! Хіба дурно у тебе голова на в'язах? — розсердився Іларіон.
— Помізкуй сам! У мене голова не варить...
— То що ж тоді казати мені, темному, одноокому?
— У тебе око вийняли чи мозок?
— Ти думаєш, так легко обдурити Іліко? Ми порівнялися з Іларіоновою хатою.
— Зайди до мене, разом щось вимудруємо! — сказав Іларіон, і я пішов за ним.
До пізньої ночі засидівся я в Іларіона, і в ту ніч він виявив такий винахідницький геній, про який я не міг і подумати.
А все почалося з невеличкого глечика, що з нього ми по черзі сьорбали вино.
— Цей глечичок я знайшов у землі, коли перекопував виноградник,— сказав Іларіон, вертячи в руках посудину.— У мене аж серце завмерло, коли він вигулькнув з-під грудки! Думав, у ньому золото!
— І що ж?
— Нічого... В глечичку була земля, чорна, як вугіль, земля...
— В давнину, коли гинув корабель, клали в пляшку або в глечик листа і, закупоривши, кидали в море,— сказав я.
— А потім?
— Потім хтось знаходив, виймав листа і довідувався про долю тих людей...
— Що ти сказав?!
— Ти ж не глухий?
— Зурікело, песиголовцю, не зводь мене з розуму!.. Кажеш, листа? — перепитав Іларіон, і в нього засяяло навіть скляне око.
— Що з тобою, Іларіоне?
— Лист? У запечатаному глечичку, еге? — Іларіон схопився з місця, обійняв мене, поцілував у лоб.— Іліко Чигогідзе, я таку тобі викину штуку, що ти не тільки не покличеш мене перекопувати виноградник, а й ступити в свій двір не дозволиш! Таке встругну тобі, Іліко Чигогідзе, що довіку будеш пам'ятати!.. Зуріко, генацвале, допоможи мені! Кажеш, листа? О, я такого листа напишу, що аж у носі закрутить Сліпаці! — вигукнув він і кинувся в другу кімнату.
Я, остовпівши, дивився на знавіснілого Іларіона. Невдовзі він прибіг з аркушем паперу та письмовим приладдям у руках.
— Сідай, Зурікело, й пиши!
— Що, Іларіоне?
— Те, що я скажу, але спершу зімни папір! — Я зім'яв.— Ось так! Тепер розправ! — Я розправив.— А тепер сідай і пиши!
Я приготувався писати. Іларіон заходив по кімнаті, потім сів на триногий ослінчик, скрутив цигарку, закурив, заплющив очі й, обіпершись об стіну, стишеним голосом почав диктувати:
— "Я, Леварсій Чигогідзе, пишу це перед своєю смертю. Не сьогодні-завтра, мабуть, віддам богові душу. В житті я не зазнав ніякої радості, недоїдав, недопивав та складав копійку до копійки. Врешті підірвав собі здоров'я і ось умираю. Вмираю, але йду з цього світу із спокійною совістю, дорогий мій Ілікозо. Праворуч від яблуні, під великим круглим каменем, закопав я батман золота, і ніхто про цю мою таємницю не відає. Настане час, і хлопчик мій, якщо розумний буде, знайде його, а як ні — то хай усе йде прахом. Борони господи сина мого. Амінь..."