На саму згадку про око Іларіон насторожився, але Іліко сидів святішим за ангела, і співав собі:
Гей, наївся, гей, напився,
Потім спати завалився...
— За здоров'я Іліко!
— За бусурмана Зурікелу!
— За Іларіона Носача!
Люблю білі паляниці,
Моргну оком молодиці...—
мугикав Іліко.
Іларіон знову нашорошив вуха, але Іліко, здавалось, щойно спустився з неба. Навіть не глянувши на Іларіона, він наспівував далі:
Тії губи, тії очі
Цілував би дні і ночі...
Тепер Іларіон остаточно впевнився, що Іліко нічого не знає про його око. Він так осмілів, що цілий вечір називав Іліко не інакше, як Сліпакою. Іліко анітрохи не ображався і, бувши в доброму гуморі, не переставав співати:
Не вичерпуйсь, винний глеку,
Напувай усіх охочих!
Чом не йдеш за мене заміж,
Хай тобі осліпнуть очі!
Був уже пізній вечір, коли ми встали з-за столу. Іліко обійняв мене за плечі, і ми, співаючи, спустилися на подвір'я. Іларіон провів нас до воріт. Зачинивши за собою хвіртку, Іліко зупинився.
— Іларіоне! — покликав він сусіда, що вже піднявся на балкон.
— Чого тобі, Сліпако? — відгукнувся той.
— Не забудь на ніч покласти око в склянку!
— Що?! — прохрипів Іларіон.
— Нічого!.. Тепер можеш підморгувати мені!
— Іліко Чигогідзе! — заревів Іларіон.
— Частіш повторюй моє прізвище, а то ще забудеш! А взагалі пощастило тобі; ти ж любиш полювати, і тепер тобі не доведеться заплющувати око. Ходи собі селом і бий собак. Тільки ж гляди, не пропусти жодного!
— Іліко Чигогідзе! Не доводь мене до гріха! — заверещав Іларіон і кинувся до воріт.
— Краще не підходь до мене, Іларіоне Шеварднадзе, а то розіб'ю твоє скляне око, і бігай тоді за мною! — застеріг Іліко знавіснілого друга.
Іларіон мовчки сів на сходах. Іліко трохи постояв на дорозі, потім відчинив хвіртку й знову ступив на Іларіонове подвір'я! Підійшов до Іларіона, сів поруч з ним, дістав з кишені кисета, скрутив цигарку і простягнув тютюн Іларіонові. Той навіть не глянув.
— Візьми! — сказав Іліко.
Іларіон узяв. Потім разом задимили.
— У мене серце обливалося кров'ю, коли я довідався,— почав Іліко.— Хай у мене й друге око осліпне, коли кажу неправду... Розумієш? Ми з тобою, старий, одне ціле, і твоє сліпе око — це й моє сліпе око. Я просто жартував і зовсім не хотів образити тебе... Я ж не ображаюся, коли ти мене Сліпакою звеш! Як хочеш, пройдисвіте, знати, то Кутузов теж був одноокий, але ж він і крізь землю бачив! Подумаєш, утратив око! Та якщо ми з тобою, бідолахо, втратимо й по другому оку, то все одно не пропадемо! Візьмемося за руки та й підемо по білому світу. А якщо не зможемо йти, то цей хлопець буде нам за поводиря. Ех ти, бідолахо!— сказав Іліко й поплескав по плечу Іларіона.
Іларіон підвівся і ввійшов у кімнату. Іліко і не ворухнувся. Невдовзі Іларіон повернувся з якимось згортком у руках.
— Іліко! — тихо промовив Іларіон.
— Чого тобі, Іларіоне? — промовив ще тихіше Іліко.
— Це тараня.. Під гомі55 й "одесу" добре...
— Дуже смакує! — сказав Іліко.
— Для тебе привіз,— сказав Іларіон.
— Я знав, що привезеш...— Іліко взяв згорток, устав і рушив до хвіртки.
— Стривай, я проведу тебе! — гукнув Іларіон.
— Проведи...— відповів Іліко.
Вони вийшли з двору й почимчикували провулком. Я залишився на Іларіоновому подвір'ї і, щасливий, дивився на їхні широкі, трохи зігнуті спини, що все віддалялись і поступово танули в нічному мороці.
Ціра
Студентські роки — найщасливіша пора в житті людини. Хто не був студентом, той ніколи не знатиме, як смакує шкуринка чорного хліба, натерта часником; чого коштує проїхати в трамваї зайцем; яка солодка трійка, одержана з допомогою украденого білета; яка радість поймає душу, коли тобі відновлюють стипендію; як тремтять коліна перед екзаменом; який на смак кислий борщ, зварений в університетській їдальні, і яка приємна ранкова прохолода після безсонних ночей, проведених над конспектом. Треба бути студентом, щоб оцінити по-справжньому друга й відчути біль розлуки з ним; щоб пережити невимовну гордість від того, що ти, найнезначніша особа на лекції, звичайний собі Зуріко Вашаломідзе, виходиш на вулицю як найповажаніший громадянин, студент державного університету.
Як я потрапив до університету, як склав вступні екзамени і як став студентом — це чудо довго буде таємницею і для старого Іліко, і для Іларіона, і для моїх лекторів, бо про те, що талановитішої за мене людини нема на всьому світі і що таких перлів, як я, на морському дні не знайти, знає, як свої п'ять пальців, лише моя бабуся. Вона пишається мною перед усією Гурією. І я теж пишаюся тим, що я студент.
Славна річ — університет! Тут за незнання предмета чи пропуск лекції батьків не викликають і, що головне, не ставлять двійок у матрикулі.
На уроках, які в університеті звуться лекціями, присутні сто, а то й двісті чоловік. Частина з них пишуть, частина малюють, частина тихо розмовляють, а ще частина не пишуть, не малюють і не розмовляють, а просто сидять і дивуються, чому вони тут сидять. А частина солодко сплять. Іноді сплять і лектори, з тією тільки різницею, що лектори уві сні розмовляють.
Коротко кажучи, лекції придумали саме для таких людей, як я. Але й лекції мають серйозну ваду: почавшись, вони поступово збігають. І ось програму вичерпано. Лектори іронічно посміхаються таким, як я, студентам: тепер, мовляв, і ви завітайте до мене,— і настає найважча ера в студентському житті, ера тропічної лихоманки — сесія.
Тоді ми збираємося на квартирі у когось із друзів, гриземо олівці й конспекти, завчаємо напам'ять цілі розділи, пишемо на шпаргалках або на долонях дати й формули, важкі для запам'ятання, екзаменуємо одне одного, після чого називаємо кого ідіотом, а кого генієм, начиняємося здобутими за три-чотири дні знаннями і з розпухлими головами йдемо на екзамен. Після кожного запитання лектора спускаємо дух, мов пробитий м'яч, потім, витягнувши шиї, зблідлі від страху, вдивляємося в екзаменаційний лист, де ставиться оцінка. Якщо то не двійка, ми усміхаємося аж до вух і з порожніми головами виходимо з аудиторії...
Ось і тепер така пора. Я і мої друзі сидимо в моїй кімнаті й зубримо економічну географію. На місці жінки з таранячим хвостом висить карта. Ціра читає вголос конспект, потім згортає зошит і починає опитувати.