— Заходьте! — сказав він суворо й повів нас до кімнати.
Ми зайшли. В кімнаті стояли ліжко, письмовий стіл та два стільці.
— Сюди сяде хворий, сюди — співчуваючий,— показав лікар на стілець і ліжко. Сам він сів до письмового столу, прив'язав до лоба блискучу тарілочку і взяв олівець. Ми посідали на свої місця.
— На що скаржитеся? — спитав лікар Іларіона.
— На око,— відповів той і показав, котре боліло.
— Зрозуміло... І чим воно перед тобою провинилося?
— Маєтки відібрало!.. Хіба не бачиш, що я сліпну?
— Чим лікувався в селі?
— Спершу чаєм промивав, потім молоком...
— А цукром не посипав? — спитав лікар.
— Насміхаєшся? — спитав у свою чергу Іларіон.
— Чого б же я насміхався? Видно, маєш багато молока й чаю, що ллєш і в око! — сказав лікар.— А вино п'єш?
— П'ю!— відповів Іларіон.
— Оце вже не годиться! — сказав лікар.
— Я добре вино п'ю! — заспокоїв його Іларіон.
— А куриш?
— Курю!— відповів Іларіон.
— Тоді дай закурити! — попросив лікар.
— Дай йому, Зуріко, цигарку! — сказав мені Іларіон.
Я дістав пачку і подав лікареві. Той витяг дві цигарки, одну взяв у рот, другу заклав за вухо.
— Викурю по обіді,— пояснив він.
— Беріть ще, батоно! — простягнув я знову пачку.
— Гаразд, з поваги до тебе по обіді викурю дві,— сказав лікар, витяг з пачки ще одну цигарку й заклав за друге вухо.
Як добре, що в нього було тільки двоє вух, а то ми з Іларіоном лишилися б того дня без цигарок.
Накурившись, він пересів ближче до Іларіона і штрикнув пальцем у хворе око.
— Боляче?
— Думаєш, ні?
— Ти нервовий?
— Не те що нервовий, а просто божевільний став, лікарю! Якщо не порятуєш, зараз полізу на що стіну!— сказав Іларіон.
— На те ж воно й око... Між іншим, коли боліло в мене око, то я ліз у зашморг!
— Що ж з тобою скоїлося, сердешний? — спитав співчутливо Іларіон і очима показав мені, щоб я поставив на стіл горілку й хачапурі. Я виконав наказ.
— Що це таке?! — закричав лікар.
— У тебе тут прохолодно, то не завадило б перехилити по одній,— сказав Іларіон.
— Тільки по одній! — згодився лікар, поколотив пляшку, подивився на бульбашки й задоволено закліпав очима.
— Чача! Шістдесят градусів,— сказав Іларіон, висипав олівці з маленького глечичка, що лежав на письмовому столі, витрусив на долоню сміття, потім налив у ту посудину горілки й подав лікареві.
— Дай боже вам здоров'я! — промовив лікар і вихилив чару, потім раптом розтулив рота, втупив очі в стелю, з усієї сили хукнув, наче хотів погасити електричну лампочку, і накинувся на хачапурі.
Прийшла черга і до нас з Іларіоном. Ми теж випили до дна і теж дмухнули по разу на електричну лампочку і знов наповнили посудину.
Після другої чари лікар повернувся до свого ока:
— Коли боліло в мене око, то я ліз у зашморг... Як тебе звати?
— Іларіон!
— А тебе?
— Зуріко!
— Отож обступили мене лікарі... Дають усякі ліки — це, кажуть, німецькі, це — американські, це — знахарські, це — домашні... Та де там!.. Як тебе звати?
— Зуріко!
— За здоров'я Іларіона! — сказав лікар і випив другу.
— За здоров'я лікаря! — сказав Іларіон і собі випив.
Потім я теж випив і не знати чого всміхнувся.
Після третьої лікар поплескав мене по щоці й знову спитав, як мене звати. Потім я поплескав лікаря по щоці й сказав своє ім'я.
— Обступили мене, дорогий мій Зуріко, лікарі, але скажи, чи бачив ти коли-небудь хворого, якого вилікував би лікар?
— Що ви, батоно? Ніколи!
— Отож лікували мене, лікували, поки не виколупали ока та не поставили там скляної галереї. Але робота чиста! Хіба видно, що скляне? — спитав лікар Іларіона і штрикнув пальцем у своє червоне око.
Іларіон випив і втупився в очі лікаря.
— А котре?
— Червоне!
— Їй-богу, наче справжнє! А якщо в зелений колір пофарбувати, то й зовсім не помітно буде.
— Отож-бо! А в тебе котре око болить? — спитав лікар Іларіона.
— Лікарю, може, в тебе обоє очей скляні? — підвищив голос Іларіон і налив горілки.
— Присягаюся тобою, тільки одне! Казав же тобі, що непомітно! — зрадів лікар.
— А тепер за здоров'я всіх здорових! Хай боронить нас бог від лікарів та від чуми! — виголосив тост Іларіон і передав лікареві спорожнену чару.
— Я лікар,— почав він,— у мене, правда, немає диплома і на дверях не прибита мармурова табличка, та все ж таки я лікар!.. Декому в міністерстві не до вподоби моя робота, пишуть на мене анонімки, штрафують, але хто відбере в мене моє ремесло? Ніхто!.. Мене багато хто не любить, але ж я знаю, що хворі взагалі не люблять лікарів. А ось лікарі люблять хворих, бо без хворих лікар і сам хворий. А коли я хворий, я сам собі огидний!.. Хіба лікарям можна довіряти?.. Їм тільки дай волю, то вони весь світ у могилу заженуть!.. Як тебе звати? — знову спитав мене лікар.
— Його звуть Зурікела, а тобі годі пити, бо розум — це не око: його не вставиш! — розсердився Іларіон.
— О, тепер медицина дійшла до того, дорогий... Як тебе звати? — спитав лікар Іларіона.
— Ніяк мене не звати! Коли можеш, скажи, що з моїм оком, а як ні — покажи, де твоє ліжко, і я покладу тебе в нього!
— ...Тепер медицина дійшла до того, що скоро не те що мозок, а й усю людину замінити зможуть. Скажімо, привели до лікаря живу людину, він посадовив її в крісло, натиснув кнопку — і забирайте вже мерця!.. А ти ж як думав?
— Та це я і без тебе знаю! — буркнув Іларіон.
— А якщо знаєш, то чого боїшся? Де ж пак — виймуть око! Зате вставлять нове — ще краще, ніж було. Ти що, думаєш, скляне око гірше за справжнє? Скляне око увечері виймеш, покладеш у склянку, і спиш собі спокійно. А справжнє око виймеш? Дідька лисого! Або, скажімо, вранці вмиваєшся, і мило зайшло в очі. Котре пектиме? Справжнє! А скляному нічогісінько. Ще краще: сидиш у селі біля каміна, і з доброго дива в очі тобі зайшов дим. Котре тоді пектиме, га? Або ще краще: хтось сипнув тобі в око попелом чи линув кислотою. Котре око може зіпсуватися? Або й ще краще...
— Нічого кращого ти вже не скажеш, голубе. Бодай тому пуття не було, хто назвав тебе лікарем! Ти ж не лікар, а геній! Таку добру думку мені подав: як тільки прийду додому, вийму обоє очей і вставлю скляні! — сказав Іларіон і знову налив.
— А як ви думали? Відколи я вставив собі скляне око, воно ні разу не боліло. Геть справжні очі! Хай живе скляне око! — кинув гасло лікар і випив.