— Ей, ти, старий шкарбане, прикуси язика! — скипів Іліко.— Цей віслюк не здатний зліпити вірша, а причому тут я! Зараз же вкинь у камін оту базгранину, а то язика тобі вирву! — гаркнув на мене Іліко.
— Стривай, спочатку розберемо вірш! — зупинив його Іларіон.— Ось ти пишеш, що надворі хуртовина і сяє місяць, зорі. Хіба ж так буває?
Правду мовити, над цим я не замислювався, коли писав вірша, і тепер, почувши Іларіонове запитання, остовпів.
— І потім, якщо в тебе безсоння, якщо розгулялася хуртовина, світ валиться, то чого ж ти, телепню, радієш, чого, як ти пишеш, від щастя сльози ллєш? — спитав Іліко.
— Та що ви тямите в поезії? З глузду обидва зсунулись! — розсердився я.
— Почувши ці твої вірші, можна було не те що з глузду зсунутись, а й душу богові віддати! — сказав Іліко й поналивав усім вина.
Іларіон підняв склянку, погладив мене по голові й сказав ласкаво:
— Інша у тебе біда, мій дорогий Зуріко... Я знаю, що спонукає людину писати вірші... Коли я був хлопчак, як ти, теж написав про кохання:
Як не вийдеш ти за мене,
Я застрелюсь! Де патрони?
Божий світ мені немилий
Без коханої Мотрони.
Пам'ятаєш, Іліко?
Іліко ствердно кивнув головою і вдоволено захихикав.
— Тоді я і про тебе подумав, що ти збожеволів, але потім усе минулося. Мабуть, так і в Зурікели.
— Знаєш, синку, з тебе вийде такий самий поет, як і з мене. А який я славетний поет — це скаже тобі Іліко... Пиши, синку, за це нікого не карають... А твоїй дівчині, коли вона така ж дурна, як і ти, ці вірші ще, може, й сподобаються. А якщо й не сподобаються, не гризися цим! Кохання щойно знесло яєчко в твоєму серці. Згодом вилупляться пташенята, вкриються пір'ям, полетять. І тоді — гайда! Блукатимеш по світу закоханий... За твоє кохання, дорогий мій Зуріко!
Я стояв з опущеною головою, почервонівши як рак, і слухав Іларіона. Здавалося, він засунув руку мені в пазуху, вийняв з грудей серце і, обережно поклавши його на долоню, читав слово в слово, що на ньому було написано.
Перше кохання
— Чигогідзе!
— Я, вчителю!
— Каландадзе!
— Я тут, учителю!
— Сухарулідзе!
— Він захворів, учителю, і Чконія, Центерадзе, Бурчуладзе, Корідзе, Нінідзе та Глонті повели його додому.
— Що, не могли піти всім класом? — спитав жалісливий учитель.
— Та ми хотіли, але не було вже за що взяти його!
— Вашаломідзе! Вашаломідзе! Ва-ша-ло-мі-дзе! — кричить учитель і стукає по столу кулаком.
— Тут я, шановний учителю!
— Будеш ти тут чи не будеш, все одно користі з цього ніякої!
— "Так, бути чи не бути — ось питання!" — патетично проголошує Ромулі.
— Ромулі Каландадзе, вийди, будь ласка, з класу!
— Холодно, вчителю!
— Бери свою пайку дров і йди геть! — підтримую я вчителя.
Ромулі виходить, а на мою голову падає біда.
— Вашаломідзе, що було задано на сьогодні?
— Застосування соди...
— Ану йди відповідати!
Наче не своїми ногами я поплентався до дошки, взяв крейду і так натиснув нею, що вона розкришилася в руці, мов грудочка солі.
— Починай, Вашаломідзе!
— Існує чимало способів застосування соди. Приміром, на похмілля Іліко Чигогідзе насипає соду на язик і ковтає, Іларіон Шеварднадзе столову ложку соди розчиняє у склянці теплої води і випиває за одним духом, а моя бабуся...
— Вашаломідзе, забирайся з класу!.. Хто живе в сусідстві з ним?
— Я! — підводиться з-за парти Мері Сіхарулідзе.
— Сьогодні віднесеш записку його бабусі... Вашаломідзе, марш із класу!
— Та я піду, але хто ж у класі залишиться?
— Вийди! — прошепотів учитель, кинувши оком на чорнильницю. Я вийшов. Мабуть, так не зраділи моряки Колумба, помітивши землю, як зрадів Ромулі, побачивши мене.
— Вигнали?
— І все через тебе!
— Чого ж через мене? Сидиш на уроці як пень... Думаєш, я не знаю, що ти закоханий?
— У кого, дурню?
— У Мері.
— Ще раз скажеш — по морді заїду!
— А я тут причому? Весь клас про це говорить.
— Хіба нам час кохати! — вигукнув я.
— А чого ж? Моя бабуся вийшла заміж у чотирнадцять років!
— Ну чого ти хочеш?
— Я — нічого. Якщо хочеш, скажу їй, що ти її кохаєш?
— Якби кохав, то й сам сказав би!
— Ага! Освідчитися в коханні — це тобі не урок відповісти! Навіть коли ти вивчиш урок, то такого наговориш... Коханій, дівчині треба листа написати!
— А ти писав коли-небудь такі листи?
— Ого, ще й скільки!
Я допитливо глянув на Ромулі — чи, бува, не жартує. Але в його очах прозирала сама правда. Я повірив йому і сказав:
— Ромулі, ти для мене як рідний брат, отож не буду критися... Допоможи мені, бічо! Кохаю я її!
Ромулі так зрадів, наче не я, а він сам закохався. Він схопив мене в обійми, підняв і, обкрутившись, опустив на землю.
— Ну, тепер діло за мною! Такого листа накатаємо...
Часу було у нас досить. Ми забралися в порожню класну кімнату. Я сів за стіл, Ромулі, немов учитель, ходив по кімнаті, заклавши руки за спину, й диктував:
— "Моя найдорожча, найлюбіша і найніжніша! Кохання — це найбільше почуття. Від кохання людина німіє, глухне, сліпне й божеволіє".
— Брехня це! — злякано перебив я його.
— Знаю, але так треба... Пиши далі: "Відколи я вперше побачив тебе, я пізнав абсолютну істину краси. Я зрозумів сенс свого буття, я сприйняв тебе як апофеоз душевних переживань і естетичної насолоди".
— Звідки ти береш такі слова? — спитав я, приголомшений.
— Один студент з Тбілісі прислав моїй сестрі такого листа. Він закоханий у неї.
— І що, вона збирається вийти за нього заміж?
— Збиралася, але потім приїхав з Тбілісі наш сусід і розповів, що в того студента немає однієї клепки в голові... Ну, пиши далі: "Не буду критися, я кохаю тебе всією душею і хочу, щоб ти стала моїм духовним другом і вірною супутницею життя. Мене зводять з розуму твої очі, вії, твій стан, погляд, твої перлисті зуби, коралові вуста, агатове волосся, пальці, руки... уся ти зводиш мене з розуму. Без тебе мені й світ не милий. Я не погоджуюся з Шекспіром там, де він каже: "Нікчемо, бабою тебе назвати слід". На цьому кінчаю. До побачення!.."
— Ну як?— спитав мене Ромулі і взявся в боки.
— Ще трохи — і твоя сестра розтанула б перед ним,— сказав я.
— І камінь зворушить! — сказав Ромулі.
Я побіг на пошту, купив конверта, поклав у нього листа, послинив язиком, заклеїв і засунув його в кишеню. Серце в мене билося, мов пташка в клітці. Відповідь на цього листа буде вироком моєму першому коханню.