На цій землі, яку "ковтнула чорна звізда", майбутнє бачиться небезпечним, воно впритул межує зі смертю; кожна спроба створити новий об'єднавчий, "будівничий", а не апокаліпсичний міт є останньою — і з огляду на втрату віри навряд чи успішною:
бо добрим цей останній міт не буде:
на скронях — сніг…
("Ми надійшли — чи скопом, чи вертепом…")
Ясна річ, марною справою були би пошуки якогось остаточного слова, останньої відповіді — від них не ухиляються лише посередні поети. Ми не знайдемо в Римарука виразно артикульованих порад щодо того, якими засобами можна боротися із цією хворобою "пліснявого часу", або, іншими словами, з відсутністю принципу достатньої легітимності. Здається, поет радо відмовився би від свого невитравного бачення загрозливих соціальних і культурних явищ, віддався би розкошам вільного від будь-яких проблем життя, життя, у якому є нарешті розквітле серпневе море і тайнопис тіла коханої жінки "на тихому-тихому березі"; і старі письмена, і нові "письменята" викликають у невиправного книжника професійну втому, проте позбутися їх не вдасться вже ніколи — видима відсутність епіграфів із надлишком компенсується ремінісценціями й парафразами, органічно засвоєними й невідчужуваними голосами "своїх" поетів, вічно розкритим до них — ось хоча б і до Тараса Шевченка — горизонтом сподівань:
Вони й восени ні на кого не схожі…
Ще від добра чекаємо добра:
не зла, не вража… і не окропила…
там де триста як скло товариства лягло
не було вас ніколи…
Письмо Римарука у "Видінні" прозорішає та легшає, часом він не цурається зворотів повсякденної мови, деякі образи може відчитати навіть довільно вихоплена з київського натовпу німфетка: "проза, мов рекет", "речення бритоголові, немов хлопці з "бригади"". Натомість у "Відлунні" поет залишається вірним своєму, одного разу викшталтуваному на зразках старих майстрів, стилеві. Короткий сполучник "і" між двома частинами "Діви Обиди" — "Видіння і відлуння" — вказує на те, що властива йому модерність як у 80-х, так і сьогодні не зводиться до тих або тих реалій сучасного міського життя, а проступає в характерному інтонуванні вірша, у трохи печальному й водночас безтурботному ставленні до життя, яке проминає, — і якраз це вироблене принципове ставлення, зорієнтоване найкращими творами української та світової літератури — а не потворами біжучої політики, — є найціннішим для прихильників поезії Ігоря Римарука. Він не може розв'язати проблем — поети існують не задля цього, — але він може висловити й проблемність, і безпроблемність, структурувати потік мовлення в довершених фактах мови, саме цим прирощуючи те буття, яке неможливо вкрасти і яке одне може поєднувати смертних істот між собою в їхньому часі.