Сорок — це морок, це посвист ножа,
часу і слова,
ще не безмежжя і вже не межа —
це післямова,
післялюбов без гріха і гроша…
Наче в "Токаї",
сорок — це корок… а клята душа
все ж витікає.
Дійшовши аж сюди, відбувши "дві пишногрудих" епохи, знеохочено очікуючи на ту, що прийде — "якась вертихвістка, німфетка, Лоліта" — поет зупиняється нараз перед питанням: що залишилося йому в цьому часі "болотяних Лукроз" (зеровська метафора зустрічається з набоківським персонажем)? Знаковим тут є образ вистиглого чаю, решток чаю, який уже не гріє душу, у час після мови, коли:
останнє кохання тремтить на підземних вітрах
і вірші останні стоять — як форелі в потоках.
("А те, що живий, — серед ночі засвідчує страх…")
І все ж це той самий чай, який пускали по колу побратими, відтворюючи сакральний ритуал причетності-причастя як у "великій", так і в "малій" зонах:
Отож заварюй — і зазвичай
передавай по колу чай.
("У дні безхлібні та безводні…")
Як витлумачити оцю зневіру й вистиглість, чому омріяна свобода, яку п'ють побратими "по два ковтки", виявляється "затруєною"? У таких поетів як Римарук — або Ігор Калинець, якому присвячено процитований вище вірш, — котрі були безпосередньо причетними до руху національного визволення та свідомого опору бюрократичним і репресивним інституціям тоталітарної імперії, здобуття державної незалежності мало би стати чудовою нагодою назавжди розквитатися з колоніальним минулим, видати нарешті свої вірші без купюр, отримати гонорари, які дозволяли би пристойне існування, почути широкий резонанс у засобах масової інформації, зустрітися з прихильною читацькою увагою, мати змогу творити нарешті вільно — без обов'язкових нестатків, утисків і решти тимчасових труднощів трьохсотлітнього перехідного періоду; зрештою, кожний уявляв собі цю свободу по-своєму, у тому числі і як свободу слова. Натомість сталось якесь незбагненне, загрозливе непорозуміння, і сталося воно на самому припочатку, — майже за апостолом Іваном. Спочатку було вкрадене Слово. Як пояснює Ентоні Сміт у своїй чудовій праці "Національна ідентичність", один із шляхів перетворення етнічної спільноти на націю уможливлює держава. Інкорпоруючи регіони та середній клас, який постає згодом, довкола одного центру, ця держава інколи виявляється спроможною згуртувати строкате й розрізнене населення в єдину політичну спільноту, засновану на культурній спадщині панівного етнічного ядра. "Якщо інтелігенція й відіграє якусь роль у цьому процесі, то підпорядковану… Адже всупереч тому, що в певному розумінні саме їхня культура поширюється державою, наслідком стає марґіналізація аристократії й духівництва", — ці рядки британського професора, здається, прямо стосуються сьогоднішньої української ситуації і того становища, у якому перебуває інтелігенція — протягом минулого століття чи не єдина "аристократія й духівництво" українців.
Але це тільки половина справи. Марґіналізацію та зубожіння, відсутність друку, мізерні тиражі й ще мізерніші гонорари якось можна було би перетерпіти, — чого не витерпиш заради Нації! Заради омріяної багатьма поколіннями мучеників-українців Держави! Але коли дивишся на тих, хто перехопив владу й національні святині, самою своєю присутністю спрофанувавши їх водномить так, як неспроможна це була зробити совєтська пропаганда протягом семи десятиліть; коли зустрічаєшся з безтурботним цинізмом можновладців, які чи то для забави, чи то для користі гаранта замовляли — і щоразу вигравали! — вибори без вибору, і в яких слова про соціальну справедливість викликають гострий приступ нудоти; коли споглядаєш заповзятливу легалізацію аморально загарбаної влади та власності, яка обертає моральність на нелегальну справу, і порівнюєш цю дику реальність зі світлими ідеалістичними мріями 80-х про громадянське суспільство та вільну націю, тоді вже й чай перестає смакувати, і свобода слова сприймається такою, якою вона є: затруєною, і чекаєш тоді вже не виходу наступної книжки та читацької реакції, а Страшного Суду, Юрія Змієборця, одне слово, чогось такого потойбічного й аж ніяк не іронічного:
Чолобитна челядь
кров зі столу змила.
Сутінками стелить
сатанинська сила.
Підніміть повіки
Вія-малороса!
Маски і музики…
Via Dolorosa.
("Ця стерня не коле…")
Ось такі, не зовсім поетичні думки виникають, коли замислюєшся над тим, чому в Римарука поганий настрій. Коло, яким кружляє чай, зграя вовків святого Юра, троє за столом, які очікують на Різдво, — поет одна за одною створює моделі органічної людської єдності — і сам-таки розчаровано відступає від них. Хочемо ми того, чи ні, але література відтворює не тільки саму себе, а й реально наявні — або відсутні — структури життєвого світу; поколінню "вісімдесятників" випало пережити катастрофічну підміну ідеалів, орієнтацій, настанов; хистка рівновага, яка встановилася сьогодні, влада, яку репрезентують ті самі люди, що й двадцять літ тому, — або їхні спадкоємці, — масова спекуляція й уживання всує понять національного міту, які ще недавно старанно викреслювались і знову ж таки, підмінялися іншими, відтак, девальвація й духу, і літери — усе це втілюється в глосолалійних або просякнутих гумором шибеника ("Тут не знайдете мене ви…") віршах. Кажучи просто, створювані моделі людського співіснування в причетності до єдиного більше не тримаються купи, попри всю технічну досконалість організаторського задуму. "Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому", — стверджує псалом (Пс. 126, 1). І тому ми знову й знову зустрічаємо в Римарука óбрази, пов'язані з розпадом, непридатністю давніх ритуалів у сьогоденному "німфетковому" світі. Його давніше романтичне замилування юнацьким поетичним братством ("Три потоки місячного світла", "Двадцятилітній", "Братове, хто стояв при слові у сторожі…" та багато інших) відступає перед колаборантством колишніх побратимів, їхньою моральною деградацією або "підміною", їхньою недостатністю й малістю:
Ні вечорниці, ані власяниці
в коло обранців
не впишуть приблуд.
("Від'їзд")
Повтікали із бою свої,
а казали — татари…
("Вже не стачить старих підошов…")