Усі, хто був у залі, попіднімали голови: дивляться, як вони біжать.
— Чого ви бігаєте по стелі? — крикнув хтось із залу.
Чудернацькі люди нічого не відповіли. Вони скочили із стін на сцену, вишикувалися в ряд, і один з них ступив крок уперед.
— Молодці, хлопці! — хрипко сказав він. — Молодці, що не хочете вчитися!
Шеренга синьолицих дружно підхопила, неначе уболівальники на стадіоні:
— Мо-лод-ці!!!
Зал мовчки розглядав їх.
— А як ви бігаєте по стелі? — запитав той самий голос.
Нараз спалахнуло синє світло, і люди в зоряних скафандрах злетіли над сценою. Вони пронеслися, розкинувши руки, над головами глядачів, плавно облетіли люстру й приземлилися на те саме місце. Вони стояли, дивилися на дітей і загадково усміхалися.
Зал розбушувався. Діти затупотіли ногами, закричали :
— Як ви літаєте?
— Чого ви тут?
— Чому не відповідаєте?
— Ми хочемо знати!!!
Один із синьолицих розвів руками:
— Ми не знаємо, як ми літаємо...
— Гей, ви! — почулося з залу. — Ідіть собі! Не хочемо гратися, поки не дізнаємось!..
І синьолиці щезли. Всі разом. Щойно стояли тут, і вже їх немає. Порожня сцена.
Тр-р-р-р... — задзеленчав шкільний дзвінок. На сцену вийшов директор.
— Це ваша школа, діти. У ній ви почнете свій перший урок, — мовив директор. — Потім, коли ви закінчите школу, ви вчитиметесь далі. Немає такого сміливця, котрий може похватилися: "Я все знаю". Якщо хтось отак і скаже, він скаже неправду, тому що — ви бачили — світ не має кінця. Давно-давно, коли починався цей нескінченно Великий День Людства, найрозумніший мудрець умів лічити тільки до двох, а далі він казав: "Багато". Сьогодні полічено мільйони зірок у космосі, а урок триває й далі. Ви, саме ви відкриєте нові зірки й не тільки порахуєте їх, але й побачите на власні очі... Все своє життя ви довідуватиметесь про щось нове. Людство ніколи не стомлюватиметься вчитись, бо воно — живе... А зараз подивіться спектакль, що його приготували для вас старшокласники...
Але обіцяний спектакль так і не розпочався.
Тільки-но артисти вийшли з-за лаштунків, як одразу ж подалися назад: по сцені метушився блакитнолиций хлопчик. Костюм у нього був обквацяний, волосся розкуйовджене. Хлопчик дивився на стелю, махав руками:
— Сюди, сюди!.. Обережніше, будь ласка.
А по стелі тупає та сама команда і несе скляний ящик чи шафу. Так і дивись упустять синьолиці свою крихку ношу — адже вони йдуть униз головою, — розіб'ються, засиплють підлогу склом; он чути, як вони пихкотять. Зал принишк, зашепотів: "Обережніше... Треба допомогти..." А як допоможеш, коли вони на стелі!..
Ось вони спустилися по стіні, лишаючи сліди, і діти з перших рядів вискочили на сцену, підхопили крихкий вантаж, опустили на підлогу. Ящик був важкенький, дошки так і затріщали під ким.
— Спасибі, друзі, — сумно сказав блакитнолиций хлопчик. — Це була наша остання гра.
Максим не втримався, крикнув:
— Гум-гам!..
І діти підхопили:
— Дивіться, Гум-гам! Наш Гум-гам...
Гум-гам кивнув приятелям і звернувся до директора:
— Пробачте, будь ласка, мого брата Кри-кри і моїх товаришів. Ми усе на світі переплутали і мало не зірвали вам свято. У нас велика біда: зламався Автук.
— Автук, — пролунало в залі. — Оце так слово! Автук!..
— Так, так, — сказав директор, пригадуючи класи, усипані сріблястою фольгою з загадковими словами: "Я ВСЕ ЗНАЮ". — Так, так, —повторив директор, — виходить, ти і є Гум-гам?
Гум-гам кивнув, а директор усміхнувся про себе: "А я ж бо думав, що ти — жартівлива вигадка... Ось він стоїть переді мною... Гум-гам! Хлопчик із космосу..."
— Що в тебе скоїлося? — запитав директор. — Поясни мені, будь ласка, що таке Автук?
— Ось він. — Гум-гам показав на машину. — Ми принесли його. Автук робив геть усе на світі. А тепер, — Гум-гам зітхнув, — у домі безладдя, ми голодні й не можемо гратися. Ніхто з нас не може полагодити Автука.
Хлопчик розгублено кліпав очима, губи в нього тремтіли.
Максим наблизився до друга:
— Не хвилюйся, Гум-гаме. Твій Автук полагодять.
Директор школи і вчитель фізики оглядали дивовижну машину.
— Як працював твій Автук? — запитав директор.
Синьолиці, перебиваючи один одного, узялися пояснювати:
— Це дуже просто. Натиснеш кнопку, і вискакує будь-яка річ — яку тільки забажаєш...
— Аз чого робив Автук ці речі? — поцікавився учитель фізики.
— Здається, з повітря, — невпевнено відповів Кри-кри. — Ми гаразд не знаємо.
Хтось хихикнув, а вчитель підтримав Кри-кри.
— З повітря? Цілком можливо... Так, дуже складна машина. У вас є яка-небудь книжка про Автука? — запитав він Гум-гама.
Гум-гам пробурмотів:
— Були книжки... Вони давно порвалися... Залишилася тільки Книжка Подарунків... Що дарувати друзям на день народження...
— І то діло, — сказав учитель. — А чи не можна її побачити?
Один із синьолицих, Тінь-лінь, миттю зник і за кілька секунд появився з розшарпаною книжкою. Тінь-лінь важко дихав, мовби пробіг мільйон кілометрів, але усміхався, задоволений з того, що виконав доручення.
— Насилу знайшов, — пояснив він.
— Цікаво... — спроквола мовив учитель, дивлячись не на книжку, а на захеканого Тінь-ліня. — Вельми цікаво...
Аж тут нове запитання звалилося на Гум-гама:
— А в якому класі у вас вивчають Автук? — запитав директор.
Бідолашний Гум-гам! І від простих запитань у нього завжди боліла голова. А зараз він ледве тримався на ногах.
Максим схопив друга за руку. Відповів за Гум-гама:
— У них немає школи. Це КРАЇНА БЕЗ ЧОМУ.
Директор похитав головою.
— Сідай сюди! — мовив Максим, побачивши вільне підвіконня. — Тут прохолодно. Ну й поблакитнів же ти...
— Усе загинуло, — прошепотів Гум-гам, притуляючись лобом до холодної шибки. — Невже доведеться вчитися?
— Коли вивчишся, сам полагодиш Автук, — втішав його Максим. — Як ти не розумієш!
— Але ж я все забув. Я вчився давним-давно, ще тоді, коли у нас не зупинився час, — пробурмотів Гум-гам.
— До осені далеко. Встигнеш повторити.
— Отже, скній тепер над книжками й ніяких тобі ігор, — пробурчав Гум-гам.
— Я придумав! — вигукнув Максим. —Учитимемо уроки в тебе дома, а гратимемось — у моєму дворі. У твоїй країні без усякого часу за одну мить можна непомітно вивчити будь-який урок... Звичайно, — додав він, — поки ми дізнаємося, як знову запустити час.