"Щоб наше життя там було зовсім годяще, то, звичайно, ні! Але більш-менш, звичайно, годяще. Ну, а щодо Бориса Кол-товського, то йому було зовсім, ну так-таки зовсім невтямки, в чому річ, і він мав це за якусь фантастичну щасливу випадковість, що взагалі попав до нашого табору. Якісь здогади, що за всім цим хтось стоїть, у нього, напевнд, були, та хто саме, про це він дізнався лише згодом; ну, а здогадуватися, звичайно, він міг. Тоді як ми вважалися гідними лише того, щоб під якнайсуворішою охороною розвалювати чи гасити підпалені бомбами будинки, замощувати вирви на вулицях та лагодити пошкоджені трамвайні колії — а хто зважиться взяти й сховати на собі хоч би цвях, звичайнісінький цвях, бо для в'язня й цвях може бути справжньою цінністю, той, коли попадеться,— а таки бувало, що й попадалися,_міг відразу прощатися з білим світом,— тим часом
цього хлопця, що й гадки не мав, у чому річ, щоранку забирав добродушний німець-конвоїр і відводив до того вельми годящого квітникарства. Там він лишався цілий день, а згодом, бувало, й до півночі, робив легку роботу і навіть — про це знав тільки я й, відколи дізнався, так тремтів за цього годящого хлопця, наче за рідного сина,— навіть мав дівчину, любку! Це в нас будило як не підозри, то заздрість — звичайна річ серед полонених, хоч воно й не дуже годяще. Пригадую, ще коли я ходив до школи у Вітебську, зразу після революції, то в нашому класі був один хлопець, його до школи кіньми привозили — таксі, та й годі. Отаким і Борис нам здавався. Згодом, як він став приносити нам хліб, навіть масло, іноді газети і весь час новини про війну, а то й одежу, такі шикарні речі, що тільки капіталістові могли належати, до нього ставитись почали трохи краще, але все-таки Віктор Генріхович, що присвоїв собі звання нашого комісара, не хотів повірити, ніби все оте щастя припало Борисові випадково: у випадок, мовляв, вірить тільки буржуазія, такі погляди суперечать законам історичного розвитку. Найстрашніше було те, що він не помилявся і, кінець кінцем, вивідав усе. Як вивідав, цього, либонь, сам бог не знає. Але, в кожному разі, через сім місяців він уже знав: Борис іще в сорок першому році, бувши у батька в Берліні, познайомився з батьковим приятелем, паном (тут Богаков назвав прізвище, яке авт. зобов'язався не розголошувати). Ну, а коли почалась війна, Борисів батько, переведений на службу в розвідку, як зв'язківець із радянськими шпигунами в Німеччині, скористався якимись таємними каналами, переказавши тому панові, що син його попав у полон і чи не можна якось його порятувати. Тоді це означало, що він зловжив своїм службовим становищем, увійшов у зрадницький контакт із ворогом, німецьким капіталістом найгіршого гатунку, аби забезпечити своєму синочкові якісь пільги. Тільки не питайте мене, як Віктор Генріхович усе це розвідав! Мабуть, у них, чортяк, уже тоді були супутники зв'язку. І ще одне з'ясувалося, хоча Борис просце так ніколи й не дізнався: його батька за те арештовано й поставлено до муру. То мав Віктор Генріхович рацію чи ні, коли запевняв, ніби існують тільки закони історичного розвитку , а не якийсь там буржуазний випадок, що його мій побожний приятель і огіркоїд Біленко, звичайно, назвав би
"долею"? Отже, для Борисового батька справа скінчилась зовсім негодяще, але для Бориса — ні, бо далі Віктор Генрі-хович своїм нюхом зачув навіть більше, ніж було насправді: мовляв, невже оті розкішні речі, ота буржуйська одежа походила безпосередньо від того добродія, про якого навіть було відомо, що він виступав проти війни з Радянським Союзом, за вічний нерозривний пакт між Гітлером і Сталіним, і навіть міг собі дозволити провести Бориса, його батька й матір та сестру Лідію на вокзал у Берліні, де щиро обняв їх на прощання, а Борисовому батькові запропонував перейти на "ти"? Невже Борис мав безпосередні контакти з цим чоловіком, коли ходив у те дурне квітникарство робити вінки та вигадувати написи на стрічки для фашистів? Ні, ні, не міг він мати ніяких контактів з ним, а тільки з робітниками й робітницями, і щоб мати щось годяще із тих клятих Борнео-вих пільг, Віктор Генріхович через нього розвідував, який настрій серед них— панує. І який же виявився той настрій? Троє були, видимо, за Гітлера, двоє— нейтральні, а ще двоє, можливо, проти, хоча й не могли висловлювати цього відверто. А це суперечило відомостям Віктора Генріховича, за якими німецькі робітники в 1944 році мали ось-ось повстати. Хай йому чорт, у складне становище потрапив хлопець і мав дорого заплатити за все своє щастя. Бо він опинився геть за межами законів історичного розвитку, і якби виявилося, що в нього там іще й кохана завелась і що йому згодом пощастило, та й не раз, зірвати всі квітки насолоди в тієї чарівної дівчини, то, господи, помилуй нас грішних. Отож він уперто твердив, що всі подарунки — а вони згодом стали досить-таки щедрі: одежа, кава, чай, сигарети, масло — він забирає з купи торфу, де їх ховає для нього невідомо хто, а новини, мовляв, йому нашіптує сам хазяїн, той торговець квітами та вінками. Добре, що наш Віктор Генріхович, хоч і невиправний, не був зовсім непідкупний: він дістав кашемірову камі-зельку, і від сигарет не відмовлявся, а потім — це вже був зовсім надзвичайний подарунок — Борис приніс малесеньку карту Європи, вирвану з кишенькового календаря й кілька разів згорнену, до розмірів пласкої таблетки. То був для нас справжній дар божий: ми нарешті дізналися точно, де ми, і більш-менш — на що можна сподіватись. Віктор надягав камізельку під спідню сорочку, геть подерту, і сіра камізель-ка крізь дірки здавалась просто брудною ганчіркою. Бо інакше на неї міг би позаздрити навіть якийсь німець-конвоїр — вона й справді була цілком годяща для будь-кого. А ще згодом Борис почав приносити певні відомості про становище
на фронтах, про наступ радянських і союзницьких військ, і відтоді став просто фаворитом Віктора Генріховича, бо той дуже потребував таких відомостей, щоб підносити наш моральний дух,—ну, а ставши таким фаворитом, звичайно, втратив довіру інших: за діалектикою полону це зрозуміла річ".