Тут авт. хочеться наперед відповісти на можливі закиди, що він поставив свого героя в занадто вигідне становище. І батько в нього, бачте, дипломат, і чомусь ним опікується високопоставлена особа з воєнної промисловості. І чого це раптом головний герой — не німець? Не Ергард, не Генріх, не Алоїз, не старий Груйтен, і не старий Гойзер, і не молодий Гойзер, і навіть не Пельцер — усе ж таки досить цікава людина,— і не надзвичайно привабливий Шольсдорф, який до самої смерті мучитиметься тим, що хтось попав у в'язницю й трохи не наклав головою лише через те, що він, Шольсдорф, був такий фанатичний славіст і не міг стерпіти, коли побачив фіктивного Лєрмонтова в списку фіктивних робітників, які будували десь у Данії фіктивні бліндажі? Невже, питає себе Шольсдорф, було конче потрібно, щоб трохи не загинула людина — хай навіть лише одна,— та ще така симпатична людина, як старий Груйтен, тільки через те, що фіктивний Раскольников тягав фіктивні мішки з цементом і сьорбав у фіктивній їдальні фіктивну баланду?
Однак це не авт. провина. Винна тут Лені. Це вона захотіла, щоб героєм нашого роману був не німецький герой. Цю обставину, як і багато що в житті Лені, доводиться просто прийняти як факт. А втім, цей Борис був цілком порядний хлопець, навіть з досить пристойною освітою, здобутою в справжній школі. Все ж таки він мав диплом інженера-шля-ховика, і хоч ніколи не вивчав латині, але принаймні двоє латинських слів—"Ое ргоіипа "—знав дуже добре, бо любив і знав вірші Тракля. І хоча ту школу, що він закінчив, годі й порівнювати з такою перлиною, як наша гімназія, задля об'єктивності слід сказати, що це могла бути майже гімназія. А як узяти до уваги той незаперечний факт, що він .іще юнаком читав у оригіналі навіть Гегеля (він прийшов не від Гегеля до Гельдерліна, а від Гельдерліна до Гегеля), то, можливо, навіть дуже вимогливі щодо освіти читачі погодяться, що розумово він стояв не набагато нижче за Лені; принаймні як коханець він був гідний її і — як ще виявиться згодом — вартий її.
Як нам стало відомо з цілком вірогідних слів його колишнього товариша по табору Петра Петровича Богакова, Борис до останньої хвилини не знав, що й думати про те, чого це йому так щастить. Богаков, якому минуло шістдесят шість років, хворий на ревматизм, із так жахливо покрученими пальцями, що його здебільшого доводиться годувати з ложки й навіть підносити йому до губів сигарету, коли він на неї розживеться, після війни вирішив не повертатися до Радянського Союзу. Він відверто признається, що "тисячу разів потім каявся й тисячу разів шкодував, що каявся". Його налякали чутки про долю колишніх полонених на батьківщині, й він найнявся до американців за охоронника, потім став жертвою маккартизму, однак знайшов притулок у англійців, де знов же, надягти перефарбовану в синій колір англійську солдатську форму, служив охоронником. Він так і лишився без підданства, хоч кілька разів подавав заяви про натуралізацію у ФРН. Тепер він живе в інвалідному притулку релігійно-доброчинного характеру, в одній кімнаті з вусатим і бородатим велетнем-українцем на прізвище Біленко, колишнім учителем початкової школи, що не дуже давно поховав дружину й ніяк не може заспокоїтись, раз у раз хлипає й цілі дні просиджує в церкві чи на кладовищі, а решту часу витрачає на розшуки одного харчового продукту, що його, проживши в Німеччині вже двадцять років, мріє хоч раз нарешті побачити "як дешеву простонародну їжу, а не як делікатес",— солоних огірків. Другий сусід Богакова по кімнаті — такий собі Кіткін, ленінградець, зовсім недолугий і, за його власними словами, хворий на "тугу за батьківщиною": худорлявий мовчазний чоловік, якому, знов же за його власними словами, "життя немиле в цій чужині". Час від часу між цими трьома спалахують давні незгоди, і тоді Біленко лає Богакова "безбожником", а той його "фашистом", а Кіткін узиває обох "базіками",— на що Біленко кричить йому "слинявий ліберал", а Богаков —"реакціонер!" Біленко оселився з Богаковим і Кіткіним лише півроку тому, після смерті дружини, і через те його ще називають "новенький ". Богаков не хотів говорити про Бориса та життя в таборі при своїх сусідах, тому доводилось дожидатися, поки Біленко вирушить на кладовище, до церкви або "пошукати огірків", а Кіткін — погуляти і, звичайно, "роздобути сигарет". Богаков розмовляє по-німецькому вільно й більш-менш правильно, тільки слово "годящий" уживає надто часто й не завжди до речі. Оскільки руки в нього справді геть покорчені "від отого проклятого нічного вартування, десятки років, у сльоту й мороз, та ще й з гвинтівкою на плечі", авт. разом з Б. довелося трохи поміркувати, чи не можна якось полегшити йому процес куріння. "Що я мушу просити когось прикурити цигарку, це ще, може, й годяще, але щоб за кожною затяжкою... це вже ні, а я таки люблю покурити разів п'ять-шість на день, а коли є що, то й десять". Нарешті авт. (тут він, як виняток, мусить виступити на передній план) спало на думку попросити в коридорної сестри штатив для підвішування пляшок з ін'єкційними розчинами, і з того штатива, шматка дроту та двох прищіпок для білизни, за допомогою сестри (чарівної дівчини, до речі) було споруджено пристрій, що його зраділий Богаков назвав годящою шибе-ничкою": двома прищіпками до штатива прикріпили зігнуту петлею дротину, а третю причепили на рівні Богакового рота, і в неї затисли мундштук. Тепер Богаков міг сам діставати його губами й затягатись, коли "отой фашист-огіркоїд або знудьгований за батьківщиною скиглій із пикою гепеушни-ка" йому припалять сигарету та встромлять у мундштук. Авт. не збирається заперечувати того, що спорудженням "годящої шибенички" він певною мірою здобув прихильність Б. і розв'язав йому язика, а так само й того, що носив йому сигарети (Б. одержує лише скромні кишенькові гроші, 25 марок на місяць), і може урочисто запевнити, що робив так не тільки з егоїстичних міркувань. Але час перейти до бога-ковського свідчення, записаного тут підряд, без перерв, у протокольній формі, хоч насправді воно час від часу переривалось нападами ядухи та курінням.