Промайнули хвилини, що здатні заступити собою вічність... Небо тремтіло зорями...
— Наталко! Неси наливку! — почувся голос господарки від будинку.
Наталка зірвалася, побігла. Він стояв на доріжці біля битого скла, тихо промовив услід дівчині:
— Народ, що виплекав жінку з прозорою душею Форнаріни, не породив свого Рафаеля...
Срібними серпанками повита, пливла збентежена ніч...
6
Після банкету ставлення до Івана Петровича в панській сім'ї погіршало. Його поведінкою на вечорі був незадоволений Сухопень, а пані перестала навіть відвідувати заняття з дітьми.
Та юнак і не шукав поблажливості до себе від господаря і господарки. Він охочіше зустрічався з дворовими людьми та кучером Микитою, слухав дотепні розповіді, скарги.
У свята збиралися конюхи, погоничі, скотарі, чабани біля похилої хати Микити. Сідали на сіно і вели розмови, в яких господар вів перед. Він багато бачив на своєму віку і багато зазнав прикростей. Тому вважав найкращими своїми друзями коней, яких завжди турботливо доглядав, і вірив, що коняча душа така ж, як і душа панського попихача.
— А панська душа, — додавав Микита, — подібна до собачої душі...
— Та то ще яка й собака, — втручався молодий погонич. — Є собаки добрі, а є злі...
— Коли б пани покосили та очерет поносили, то, може б, добрішими стали.
— Пани не будуть косити. То ми їм косимо, а собі хліба просимо...
— Панам і в пеклі почесне місце, — докидав своє Микита. — Вони якщо й косять там пекельний очерет, то для того, щоб підігрівати казани з смолою, в яких паряться мужики.
Дотеп Микити викликав веселий сміх.
Розмови захоплювали Котляревського. Він розпитував, як колись відзначалися свята, яке носили вбрання, яку варили страву і коли їли її.
З особливою дотепністю розповідав Микита пригоди свого прадіда-запорожця.
Тоді заворожено замовкали всі.
— Я був ще маленьким, коли чув казки від прадіда, може, щось перебрешу, то вибачайте, люди добрі.
— Та бреши, аби доладне було.
— Не любо, не слухай, а брехать не заважай, так казав і прадід мій. Хай йому легко зітхнеться, якщо потрапив у рай, і гірко гикнеться, якщо чорти забрали душу в пекло. Щоправда, то йому не первина — бувати у пеклі. Там усі чорти йому запанібрата. А відьми, так ті і хвости свої піджимали, коли зустрічалися з прадідом. Він з ними таке виробляв, що одна, закохавшись, не знесла розлуки, коли він виступив у похід, і спалила себе на кострищі — тільки смалятиною зашкварчало. Коли довідався про це прадід, то лише промовив: "Хай їй вічне царство, а мені щире побратимство і щоб ще раз така моргуха-краля ізна-йшлась!.."
Розповіді сіяли в уяві поетичні домисли. Під їх враженням малювалися картини святкових розваг, ігрищ, танків, пісень.
А найбільше думки снувалися навколо дотепних розповідей про пекло і грішників у ньому. Ці роздуми нанизувалися рядками:
Панів за те там мордовали
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на підпал.
Чорти за ними приглядали,
Залізним пруттям підганяли,
Коли який з них приставав.
Хай палахкотить пекельна смола, хай пече заклятих і породжує сміх. Сміючись, поет складає гімн вольності, розуму, людяності!
Дійшло до серйозної розмови з господарем дому.
Весь час відчував Котляревський, що умови його перебування в поміщика стають нестерпними. Сухопень перестав запрошувати поета разом обідати. Невдоволення виявлялося і в поводженні панночки Марти, яка не могла пробачити, що домашній учитель більше виявляє приязні до кріпачки, ніж до неї, та байдуже ставиться до її романтичних зітхань, до кокетливого загравання.
Зачекавши, коли господар після сніданку залишився один у їдальні, Іван Петрович підійшов до нього.
— Ваше сіятельство!
— Що маєте до мене?
— Серйозну розмову!
— Он як! — звів здивований погляд.
— Я давно маю намір говорити.
— То говори...
— Хочу говорити про вашу кріпачку — дівчину Наталку.
— Он як? Дівчина справна. Не один пан, гостюючи в мене, накида на неї оком. Така принада!
Цими словами ніби вдарили по обличчю домашнього учителя. Він заявив рішуче:
— Я хочу зараз просити її звільнення від кріпацтва... Вона...
— Он як! Ха-ха-ха-ха!
Зухвалий регіт ображав почуття людської гідності, гнівом сповнював серце юнака. Прибравши серйозного вигляду, Сухопень повів далі:
— Можна... При умові, що тебе, як домашнього слугу, заведемо в ревізькі списки. Мені треба побільше кріпацьких душ.
Ці слова до глибини потрясли душу поета.
— Прошу не сміятися... Я теж дворянин. Мав трьох закріпачених і відмовився від них...
— Таких голодрабих дворян багато бродить по світу Не один з них радо пішов би для притулку в ревізькі списки і став би кріпаком у доброго пана.
— Я хочу серйозно говорити. Ви згодні на викуп Наталки?
— Для цього треба багато грошей... Дівка добра.
— То скільки вимагаєте за викуп? Я говорю як дворянин з дворянином.
— Що говорити, коли таких грошей не може мати бідний навчатель. Штани треба полатати, а потім...
Котляревський звівся, ледве стримуючи своє обурення Раптово розчинилися двері, і в кімнату ступив Максим Парпура. Він потис руку господарю, учителю.
— Вітаннячко всій добрій сім'ї! А це той козак, що про Енея описує? — звернувся до Івана Петровича. — Добре смішить нашого брата... Оце проїздом з Кременчука... Спродувався, бо скоро їду знову на службу в Петербург. От добре було б повезти туди і описаного Енея. Те, що ви зачитували ще тоді, на іменинах... Повезти треба в столицю. Хай читають там і знають, що ми теж люди чубаті та бувалі по всіх усюдах, у самому пеклі!
— Прошу до вітальні, — запросив господар гостя. Котляревський постояв трохи і вийшов, тамуючи біль зневаги. На ґанку ненароком зустрів Наталку.
— У Івана Петровича, мабуть, дуже голова болить? Зблідли...
— Ой болить, Наталю, болить. І голова болить, і серце болить.
— Може, до баби піти. Тут є така, що допомагає.
— Не допоможе...
І поповзли після цього чорною примарою хвилини, години, дні і ночі...
7
Щоб розквитатися з поміщицьким будинком, у якому зазнав багато прикростей і образ, Іван Петрович, перебуваючи одного разу в Кременчуці, записався кадетом у Сіверський карабінерний полк.