— Прошу пробачити, що я не наліпив носа, як наліплюють блазні. Не буду я ковтати шпаги, як ковтають їх ярмаркові артисти. Шпагу я залишу для лицарів, які проймають жіночі серця, від чого вона часто затуплюється і стає не зброєю, а ламаним веретеном.
Далі розповів анекдот про дурня, який танцює на похоронах, співає похоронної на весіллі.
— А на іменинах крутить вуса вгору і щедро кидає посмішку скромним дівчатам, — закінчив, глянувши в бік Вербицького.
Гості стримано засміялися.
— Давай ще! — буркнув господар.
— Прочитаю вам про грішників у пеклі, — розгорнув зошит і став читати, як кипіли в пекельній смолі "ксьондзи, до баб щоб не іржали", та й ті, "жінок своїх що не держали в руках, а волю їм давали", "і в гречку деякі скакали"...
Багатим та скупим вливали
Розтопленеє срібло в рот,
А брехунів там заставляли
Лизать гарячих сковород...
Це читання особливо сподобалося Максимові Парпурі. Він підійшов до Івана Петровича, просив дати йому зошит. Той пообіцяв дати, але іншим разом.
— Смішного! — вимагав господар.
— Можна... Було це тоді, коли бог творив видимий світ, а сатанил перешкоджав йому. Задумав бог створити пана і мужика. Замісив з ангелами пухке пшеничне тісто, щоб зліпити пана, і житнє з висівками, щоб зліпити мужика. Виліпивши пшеничне тіло огрядного пана і чорне тіло мужика, виставив їх на сонці запектись, а сам пішов до раю, щоб набрати там у мішок духу і вдихнути його в нові створіння. Та, на жаль, робота ця припала аж на шостий день божої праці по створенню світу, і старий бог дуже стомився — та й сів відпочити в раю. Потомилися й ангели, які наглядали за новими створіннями. Поснули так, що від їхнього хропіння затремтіли світила небесні. А тим часом дуже спритний сатанил, перекинувшись у собаку, прибіг, понюхав мужиче, житнє, тіло і тільки чхнув. Понюхав панське, пшеничне, і поглитав його. Приходить бог, несучи цілий міх живлющого духу, а на тому місці, де виставив проти сонця панське тіло, сидить сірий пес і облизується. Розгніваний бог вогняною різкою-блискавкою розбудив ангелів, гукаючи: "На біса ви мені здалися, такі нероби! Ще й день суботній не наступив для відпочинку, а вже поснули". Ангели почали верещати, а бог як гукне на них:
"Відбираю у вас право голосу на всі часи! Хай і всі створіння з ангельською душею залишаться без права голосу! Тільки тому даю право, хто з сатанила вилупиться!" А далі ухопив бог пса за вуха, той аж заскавучав. Як ударить його, держачи за вуха, об дуба, так і вискочив пан Дубовецький. Як ударить вдруге об вербу, так і вистрибнув Вербицький, як ударить об сухий пень, так і виліз...
Розповідач обірвав на цьому, не назвавши прізвища свого господаря. Але дехто з гостей поглянув у бік Герасима Петровича, який ніби проковтнув щось. Офіцер Вербицький моргнув, немовби кріль, вусами. Добре, що розповідач згадав його рід як панський, створений божою та собачою ласкою. Вербицький вважав собак прикрасою всього живого божого створіння, тому лише тихо бовкнув;
— Кожен панський рід має свою гордість...
— І кожен півень гордо хорохориться на своєму смітникові, — так само тихо додав Іван Петрович, а далі, скориставшись з суєтні після розповіді, підвівся з-за столу, зняв скрипку. Швидко полилися мелодії — спочатку грайливі, а далі — сумні, як кигикання чайки. Лише Наталка могла вловити відомі їй мелодії.
— Що це за музика? — нахилившись через стіл, запитав господар офіцера Вербицького.
— То з французької опери, — авторитетно відповів той.
— Це добре... Хай грає, — задоволено поглянув господар.
Далі полилася мелодія пісні "Чого вода каламутна". Наталка звела голову, поглянула на скрипаля, догадалася, що він для неї грав. Зустрілися поглядами,
— А це що він грає? — знову запитав господар офіцера.
— Це з італійської опери...
— Я так і догадувався, що з італійської, бо наші такого не видумають...
Та незабаром господар звівся:
— Доволі нас заграничною музикою розважати!
— Папа, хай грає, — благала дочка.
— Доволі, говорю, виводити заграничні викрутаси! Звуки скрипки раптово обірвалися, і скрипаль окинув поглядом присутніх.
— Давай циганський квартеті — гукнув господар. В зал увійшли чотири цигани, законтрактовані в Кременчуці і привезені спеціально на банкет. Хрипко полились звуки. Підводилися гості від столу, ставали до танців. Першою виступила іменинниця. В парі з офіцером Вербицьким вона виконувала єдиний доступний для неї танок — "Бариню". Але швидко захекалась і сіла. Її заступила пані Парпурова, ніби дратуючи господарку: ось як, мовляв, у нас танцюють, у самій столиці, з вихилясами. Вона так розходилася, що й очіпок грезетовий сповз на потилицю. Ці вихиляси припали до серця Вербицькому, і він у такт музиці примовляв сороміцькі приспіви, від яких Марта ніяковіла. Шукаючи порятунку, підійшла до Івана Петровича, і той одразу запросив панночку до вальса.
Циганський квартет виконував старовинний вальс у ярмарковому стилі. Марті здавалося, ніби вона носиться на крилах, її партнер був майстерним танцюристом. Панночка схилила голову йому на плече, млосно зазирала у вічі. Нікого не бачила перед собою, зачаровано кружляючи в шаленому вихорі.
— Стомилась, — промовила Марта, — вийдемо надвір...
— Прошу, — Іван Петрович повів панночку до вихідних дверей.
Ніч була зоряна, запашна. Вже відцвіли липи, а дуби запліднились блакитно-зеленими жолудями. Повітря пашіло зрілими хлібами, в яких десь солодко белькотав перепел.
Зупинилися на доріжці до льоху. Марта мовчала і горнулася до грудей Івана Петровича. Але раптовий брязкіт розбитого скла на доріжці розвіяв зачаровані хвилини. То Наталя несла наливку з льоху і від несподіванки випустила з рук пляшки.
— Наталю! Чого ти? — обізвався Іван Петрович і підійшов допомогти їй.
Це образило гордовиту Марту. Вона рвучко повернула до будинку. В дверях зустрів її Вербицький і повів танцювати.
Іван Петрович залишився серед двору біля Наталі. В докірливому погляді дівчини заблищали вогні. Взяв її за руку. Вирвала, промовила:
— Я служниця, не руште мене...
— Ні, ти чарівниця, бо можеш полонити серце…
— Не глуміться наді мною... Я сирота...
— Ні, ти ясніша за вечорову зорю, — взяв її за обидві руки, пригорнув.