— Цього замало... Тут потрібні не тільки кошти, а й ім'я людини, що візьметься за цю справу. Добре було б, якби князь Рєпнін або його брат Сергій Волконський зробили купчу на себе, а потім, через якийсь час, дали відпускну. Бо князь Кочубей, як урядова особа, від якої залежить дозвіл на викуп, жорстокий і невблаганний. До того ж він не допустить, щоб поблизу його Диканьки творились такі "беззаконія".
— Ваші міркування, Михайле Миколайовичу, правильні. Я спробую поговорити при нагоді з Сергієм Волконським, а вам треба вплинути на Рєпніна. Він же прихильник мистецтва, — зауважив Муравйов-Апостол.
— Обміркуймо ж детальніше наші заходи і будемо діяти.
35
Одного осіннього надвечір'я, коли тумани залягли долинами Ворскли, Іван Петрович сидів за столом, дописував останні частини "Енеїди". Аж ось раптово відчинилися двері, й важко ввалився подорожній чоловік із торбою за плечима. Високий, виснажений, наполовину посивілий, з глибоко запалими очима, наче намальований при вході до монастиря подвижник. Тільки в гострому погляді не крилося чернечого смиренства.
Стомленим голосом привітався і стояв серед кімнати.
— Семене! Чого ж так, ніби соромишся?
Важко присів біля порога, скинув торбу, поклав біля ніг.
— Де ж ти забарився? Давно ж уже закінчилася війна.
— Кому закінчилася, а кому ні. Семен розстебнув пазуху, витяг з неї жмуток кінськоі гриви, поклав на коліна.
— Оце все, що залишилося від вороного. Виніс він мене з пекельного бою на березі Ельби та й упав підстрелений. Попрощався з ним, відрізав оце на пам'ять. І зараз ніби бачу, якими очима він тоді дивився на мене. Ніби хотів щось сказати... Бережу цей жмуток гриви. Добра пам'ять...
— Не журися, Семене! Виходить, що наш вороний загинув на полі бою як герой!
— Та воно так... Але думалося ще з ним побурлакувати, а може, зустрітися з задунайськими братами. Хотілося напоїти ще раз його в широкому Дунаї.
— Якщо не Отамана, то, може, іншого вороного напоїмо в Дунаї або й в іншій ріці.
— Якби-то... Як говорили колись мої задунайські побратими: "Степ, кінь та воля — ото козацька доля". Оглянувши вітальню, Семен запитав:
— Що ж у вас — усі живі, здорові?
— Поховали за цей час матір...
Лише тепер Семен зняв кудлату шапку.
— Хай легко їй буде... Добра, сердечна стара. Така була приязна та вуркотлива, як голубка.
— Де ж ти ці роки перебував? По яких світах ходив? — перевів на інше розмову Іван Петрович.
— Шукав правду.
— Знайшов?
— Всюди живеться гірко... Ходив, хотів довідатися, який широкий світ... Вийдеш на шлях, глянеш, і здається тобі, що там десь біля дерева на обрії мерехтить його кінець. А дійдеш до того кінця, і знову мерехтить перед очима несходжена безконечність. І знову ідеш... Шукаючи правди, я заходив у церкви, де по-різному службу правлять. Жив з ченцями по монастирях, слухав їхні розповіді. І кожен з них по-своєму шукає спасіння. Хто бреше, а хто вірить тій брехні... Баламутять людей своїми баляндрасами, а правди і не питай... Пішов я самотужки шукати правду.
Задумався Семен, мовчав.
— То хоч небагато знайшов її?
— Трохи знайшов... Тому й повернувся до вашого дому, бо обіцяв прийти і розповісти, як відшукується ота колюча, як ви кажете, мужицька правда. — Ніби збираючись з думками, повів далі: — Найнявся служити до одного панка, був за кучера в нього. Панок той завзятий бити кріпаків та в карти грати. Хоч сам і плюгавенький, зате бахуруватий був. Охоче мене прийняв, бо мав небагато кріпацьких душ. Намічав і мене внести у ревізькі списки, та помилився. Ставши кучером, терпів я од нього багато кривди і образ. Мовчав і виношував свій гнів. Полюбили мене дворові люди — розповідав їм про походи, про щире побратимство. Підслухав пан мої балагури і велів катувати. "Кого катувати?! Мене, Семена Битого?!" — прорвався таки мій гнів. — "Мене, що не скорився перед катами в Турбаях! Мене, кого доля водила за Дунай і на Ельбу!" Збунтувався я і повів за собою своїх прихильних кріпаків. Наче пішли на штурм Ізмаїла! Зчинився такий заколот, що довелося тікати панові до сусіднього маєтку. Випроводжали мене бунтарі в дорогу, а самі теж лагодилися до втечі тими шляхами, якими я радив їм простувати до Дунаю. Залягала ніч, коли я вийшов уночі на простори, спалахнула пожежа в маєтку, наче освітлювала мені шлях.
— Та це, Семене, ціла життєва повість.
— Як хочете звіть, а по-нашому то зветься шуканням колючої мужицької правди, — виривалися слова, наче з глибини назбираних у житті тривог. — Чимало побратимів я зустрічав і втрачав у мандрах, починаючи од втечі з рідних Турбаїв. Багато ходив шляхами, та не дійшов ними до кінця, — скорботою повивалася розповідь.
Читав у ній Іван Петрович не тільки принесений з мандрівок Семенів невпокій, а й гнів гнаного недолями народу. Поставали вразливі картини ліро-епічного сказання, від якого пашіло достиглими придорожними гірчаками й вітрами розгойданого колосся рідних нив. Поетам належить збирати ці дарунки, щоб у слові передати для поколінь...
— Мені здається, Семене, що ти наче побував у моїх мандрівників-троянців.
— Може... Тільки ваші козаки-троянці все по морях мандрують, а я по суходолі.
— Добилися й вони вже до суходолу.
— То дай боже їм пожити без панів і не зазнавати кріпацтва, бо доведеться знову мандрувати. Так, як оце я все своє життя мандрую та шукаю правди.
— Правду шукати треба. Це так. Але є різні шляхи такого шукання... Шукали правду твої, Семене, турбаївці. Багато наробили бешкету. А справа не поліпшилась... Є шлях шукання правди через освіту, шлях добрості, людяності. Добро треба шукати добром, а не злом.
— То, мабуть, довго його доведеться шукати... А славний волоський побратим Тудор Владимиреску говорив, що добром не доб'єшся... Он як!
В цей час завітав Стеблін-Камінський. Він пізнав Семена.
— Це ти, Семене?
— Виходить, що я, коли Семеном називаєте... Вже сутінки кутали кімнату.
Семен, як і колись, підійшов до грубки, почав розпалювати вогонь.
36
Готувались до вистави "Ябеда". Репетиції цієї п'єси принесли багато турбот не тільки тому, що Іван Петрович поважав її автора Капніста, а й прагнув залучити до театру якомога більше глядачів. Він вважав п'єсу однією з кращих, хоч не все в ній йому подобалося. Однак не наважувався сміливо вносити зміни та доповнення, як це робив у інших п'єсах.