Князь і княгиня були задоволені виставою. Сергій Волконський вітав Преженковську й Котляревського. Він потис Івану Петровичу руку, промовив:
— Ви розпочинаєте корисне діло... Це початок створення української народної драми.
— Ваші слова, Сергію Григоровичу, зворушують мене. Я чую їх від прославленого в боях воїна.
— То минуле... Ми перемогли наполеонівські полчища, але вітчизна вимагає від нас нових подвигів. Мене тішить те, що своєю діяльністю тут, у Полтаві, ви готуєте грунт для великих справ. Адже в культурному відродженні кожного народу театр відігравав неабияку роль.
— Так... Радий, що ви вгадуєте мої наміри. Хочеться створити театр не для легкої розваги, не для потакання слізливим дамам, а такий, щоб у ньому полум'янів вогонь відродження!
— Ви маєте рацію. Кожен народ у своєму розвитку проходить через цей священний храм, простуючи до світла правди і благоденства. Бажаю вам успіхів і горджуся полтавцями.
Перевівши зір на картину, що висіла на стіні в залі, Волконський додав:
— Ось полотно полтавця Володимира Боровиковського. Це ж талановито намальована картина. Вона могла б змагатися з кращими експонатами європейських музеїв.
З картини поглядала сповнена тихої задумливості жінка на тлі сільського пейзажу...
Тим часом підійшов управитель канцелярії генерал-губернатора Новиков, діловито звернувся до Котляревського:
— Нам конче треба цими днями зустрітися й поговорити... Бувайте здорові... Князь дозволив подати для вас і Преженковської свої коні...
За кілька хвилин Котляревський і Преженковська сідали в розкішні губернаторські сани, оббиті ведмежим хутром. Баскі коні помчали вулицею. Іван Петрович відчував біля себе теплий подих жінки, що своїм співом під час вистави торкнулася глибоких струн у душі. Хотілося ще довго їхати, відчувати цей теплий подих і пригадувати той спів, що переносив думки в пережите минуле, воскрешав сбраз тієї, що так задушевно, без театрального позування, співала колись цю рідну, зворушливу пісню. "Віють вітри, віють буйні", — ніби виринав з минулого рідний, незабутній голос.
Швидко домчали коні до квартири Преженковської, і вона граційно вистрибнула з саней.
— До побачення! — гукнула.
Зникла, як привид, а з ним розвіялися і сердечні згадки. Дома в думках ще довго продовжував розмову з Волконським про роль театру у відродженні...
34
Зустрічі Котляревського з Новиковим переросли в задушевну дружбу. Особливо зближував їх спільний інтерес до літератури. Родич відомого просвітителя Миколи Івановича Новикова, Михайло Миколайович багато знав цікавого і повчального з діяльності видавця сатиричних журналів часів царювання Катерини II та Павла І. З його розповідей Іван Петрович дізнавався про разючі епізоди з переслідувань журналіста-сатирика та п'ятнадцятирічного його ув'язнення у Шліссельбурзькій фортеці.
У Петербурзі, до прибуття в Полтаву на посаду управителя канцелярії генерал-губернатора, Новиков зустрічався з молодими літераторами, приятелював з письменником Федором Глінкою, входив у таємне товариство "Союз порятунку" та брав участь у масонській ложі. Не раз він розмовляв з Пестелем та іншими буревісниками дворянської молоді.
Разом друзі читали нові журнали. Обох їх цікавив журнал "Украинский вестник", що почав у 1816 році виходити в Харкові.
Одного грудневого вечора 1817 року Михайло Миколайович приніс до Котляревського цілу паку журналів і газет.
Ще на порозі гукнув:
— Ура! Перемога, Іване Петровичуі
— Яка перемога?
— Є повідомлення із столиці про надання вам звання майора! Це ж перемога!
Пригадавши розумні слова дорогого Василя Капніста, Іван Петрович відповів:
— Капітанів та майорів у мундирах у нас досить. Та мало капітанів духовного життя, мало майорів гуманізму й освіти.
— Але зважте, що вам надано звання майора за виховну роботу, за працю в Будинку для виховання бідних. Та й те зважте, що це була ініціатива такої гуманної людини, як наш Рєпнін. Отже, дозвольте поздоровити вас і потиснути руку. Офіційно сам Рєпнін повідомить вас на черговому прийомі.
— Дякую, — скромно відповів Котляревський. Підійшовши до столу, Новиков розгорнув принесений журнал "Украинский вестник" і промовив ще урочистішим тоном:
— А тепер прочитайте оце!
То був відгук на виставу в Харкові "Казака-стихотворца". В ньому значилося:
"Прочитавши в оголошенні про постановку оного, я сподівався побачити щось подібне до незрівнянної малоросійської "Енеїди"; мрії мої про вдоволення підкріпились ще чутками, з якими оплесками прийнята була ця опера на петербурзькому театрі, але скільки уява моя не була зайнята на користь п'єси, все ж я ледве міг дослухати кінець. Що це за твір?"
— Що ви скажете? — запитав Новиков. Іван Петрович розвів руками. — Ви створили українську "Енеїду"...
— Тільки чотири частини. Останні дві ще продовжую писати.
— Але і в тому вигляді, що є, ваша "Енеїда" стала знаменитою. В ній ви дали змогу читачам відчути життя народу. Ви заговорили в поемі як істинний син народу...
— Я не заслужив такої похвали...
— Це не похвала... Ви порушили вікове мовчання. Подали голос, ніби з глибокого підземелля, і слово прорвалося на світ сонця. А тепер треба поширити звучання цього слова. Ви, тільки ви повинні створити українську народну драму.
— Це моя мрія. Але є багато перешкод. Та й багато службових справ, доручень генерал-губернатора. Ось зобов'язав ще й вести бібліотеку заснованого ним біблійного товариства.
— То князь виконує волю імператора, який вирішив через біблійні товариства поширювати занепалий дух божого смирення, а через військові поселення, створені за проектом Аракчеєва, здійснювати свавілля тупої воєнної диктатури... Будемо відверто говорити, як друзі. Після Вітчизняної війни наша країна вступила в період вражаючих контрастів. З одного боку, піднесення народного патріотизму, волелюбства, а з другого — наступ реакції у відвертих і найдошкульніших формах. Дворянська інтелігенція, що вся разом ішла на боротьбу за спасіння вітчизни, тепер розкололася на два табори. Як завжди в часи мракобісся і тиранії, виступали поодинокі будителі, провісники волі. Завжди їх боялися і знищували тирани. Пригадайте з римської історії тирана Тіберія, який переслідував історика Кремуція, бо вважав небезпечними людей розуму. Так і в наш час дух аракчеєвщини і дух вольності несумісні. Ростуть, підіймаються бурхливі хвилі, хоч поки що розбиваються об мури реакції. Але навіть краплини води довбають каміння! А слова поетів діють сильніше за краплини води... Послухайте ось, як пише молодий поет Пушкін. Це із вірша "Вольность", який я недавно одержав зі столиці.