Одного разу було покликано Котляревського до штабу і повідомлено про рескрипт царя Олександра від 20 липня 1807 року, в якому говорилося:
"За чутками, що рознеслися в Новоросійському краї, про заснування на Дунаї Запорозької Січі, виникли між селянами різні занепокоєння, непокірність і втеча в Молдавію. Цілі села залишають місця проживання і озброєною рукою, чинячи опір земській поліції, пробираються за кордон... Знайшовши, що заснування це викликає в прикордонних губерніях між кріпаками шкідливі наслідки, доручаю вам заведення на Дунаї Січі припинити і все, що досі було зроблено в цій справі, скасувати".
Вислухавши цей рескрипт, Іван Петрович похилив голову, подумав: "Пізнаю руку Аракчеєва..."
Час від часу козацтво виявляло незадоволення, рвалося до бою. Новий головнокомандуючий генерал Прозоровський готував наказ про відкликання козацьких куренів з фронтової лінії та переселення їх на Кубань. Про це таємно велися переговори з кошовим Бучинським, якому обіцяли дворянське звання, земельні маєтності і високий військовий ранг.
Щоб здійснити наказ, Бучинський у супроводі спеціальної охорони прибув під Галац. Але в цей час трапилася несподіванка. Турецькі яничари вчинили вночі вилазку до' Ізмаїла, блискавично проникли в тил, загрожуючи навіть штабу російської армії. Серед регулярних частин виникла паніка. Посилено били з гармат бастіони Ізмаїла, не даючи змоги розгорнути організований бій яничарам.
Тоді ринулися вперед частини Усть-Дунайського козацького війська. З вигуками: "За славу Січі!" — вони пішли в рукопашний бій і перемогли яничар.
Стомлені в бою, несучи поранених побратимів, козаки поверталися на ранок до куренів. Тут зібралося козацтво на майдані, щоб з почестями похоронити загиблих. Невгамовно били тулумбаси, сіючи тривогу по майдані. Коли з'явився кошовий Бучинський у супроводі штабної охоронної варти, хтось із гурту гукнув:
— А де він переховувався, коли ми з яничарами билися?
— Ганьба! Коли було таке на Січі, щоб кошовий з'являвся з військовою охороною?
— Занедбали січові звичаї, освячені козацькою кров'ю!
Бучинський задрав папужого носа, підніс булаву і мав щось говорити, але козацька громада ще гучніше заревла.
— Геть запроданця Бучинського!
— Продав заради дворянства честь і совість козацьку!
— До булави треба козацької голови, а не такої паскудної!
Як море, хвилювалося козацтво, здіймаючи кулаки.
— Загордилася свиня, що об панський тин почухалася!
— Пустіть! Я йому дулю піднесу під пику, — намагався продертися вперед здоровий січовик у подертому вбранні.
— Та хай на нього коза брикне! — відгукувався інший.
— Стонадцять чортів у його товстий кендюх!
— Воліємо обрати свого кошового!
— Воліємо!
— Воліємо!! — рознеслося по всьому майдані.
— Ще раз нас обдурили! Ганьба!
Зляканий Бучинський почав задкувати, як зацькований вовк. Тісним колом оточувала його охорона, пробиваючись до осідланих коней. Сідаючи на коня, він з ляку спіткнувся, але охоронники швидко допомогли йому сісти в сідло, і всі разом помчали до штабу.
Слідом ще неслися вигуки, прокляття. Розхвильована козацька громада не вщухала. А коли понесли хоронити загиблих козаків, попереду за небіжчиками ішов Семен Битий, притуляючи до боку пов'язану закривавленою хусткою руку. Затягнув дужим голосом:
Козака несуть...
Жалібну пісню підхопили сотні голосів. Розлягався спів, як гомін Дніпрових порогів, і чулася в ньому невимовна туга, скарга та прокляття. Серед січовиків знайшовся дячок, який проспівав "Вічную пам'ять". А після похорону зійшлися козаки на майдані, вчинили раду і, зажурені, розійшлися до своїх куренів.
21
Котляревський довідався про події, що зчинилися під Галацем. Він хвилювався, не знав, яку дати пораду задунайським січовикам. Шукав нагоди зустрітися з земляками.
Генералу Прозоровському було відомо, що штабс-капітан користується повагою в козацькому війську. Здійснюючи "высочайшее указание" про ліквідацію цього війська, головнокомандуючий наказав уважно стежити за поведінкою штабс-капітана.
Значна кількість задунайських січовиків готувалася до переселення на Кубань, щоб об'єднатися з Чорноморським козацтвом. Окремі козаки вступали в регулярні частини російського війська. А чимало козацької голоти розбігалося, шукаючи пристановища то на рибальських промислах, то в різних наймах.
Доля земляків тривожила Івана Петровича. Здавалося, що всі ці події вписували нові сторінки в недоведену ще до кінця "Енеїду". Багато довелося зустріти людей великої душевної снаги й тривоги, нескоримого завзяття, побратимської честі. Під кожною битою вітрами свитиною поет бачив своєрідний світ людини. Його муза не з олімпійської висоти озирала вимріяні простори, а входила в життєву сутолоку, пізнавала не патетично обожнювані характери, а буттям карбовану правду.
Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,
Там рицар — всякий парубійка,
Козак там чортові не брат.
Древній римський Вергілій у своїй "Енеїді" не спускався з поетичних висот до буденного народного повсякдення з гіркотами й радощами, з гумором і журбою. Час вимагає навиворіт показати обожнювані Вергілієм епізоди благочестя та повинності. Пробуджувані до нового життя народи несуть свої дарунки у духовний світ своєї сучасності. А народжувані поети словом увінчують ту правду. Збагатилося пізнання її Котляревським під час задунайського походу.
Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую;
Старих нехай брика Пегас...
У задушевних розмовах з багатьма сіромами переконувався, що
Біда біду, говорять, родить,
Біда для нас судьби устав.
Не веде ця "біда" поета до зневіри, викликає снагу життєствердження. Швидко він зрозумів настрої нового головнокомандуючого Прозоровського, відчув, що за свою поведінку потрапив в опалу.
Для Котляревського не було несподіванкою розпорядження Прозоровського зачислити його у Псковський драгунський полк. Мав негайно відбути туди.
Іван Петрович поспішав переговорити з друзями.
Зустрівся з головою сербської дипломатичної місії Досифеєм Обрадовичем, який знав Котляревського як автора "Енеїди" і надавав їй великого значення в слов'янському відродженні. Обрадович цікавився долею Сербського і Болгарського куренів Усть-Дунайського буджацького козацького війська.