Тихо спливала ніч, несучи на своїх крилах задуму й ронячи тривогу. А коли місяць загойдався на хмаринах, першим звівся досвідчений і невгамовний Семен, обійняв щедрого порадами гостя. Далі заклав пальці в рота, тричі свиснув. У відповідь десь заіржав кінь. Ще раз свиснув — і почулося ближче іржання. Назустріч йому пішов Битий і незабаром привів молодого баского коня.
— Візьміть подарунок від задунайців, — промовив, звертаючись до гостя. — Цей кінь рве землю, коли ворога почує, а понесеться у бій, то очі вогнем палають. Візьміть коня, земляче, на знак нашої щирої поваги!
Цей вчинок схвилював Івана Петровича. Присутні задунайці тільки примовляли:
— Оце по-козацькому...
— Ну й Семен... Козацька душа...
Коли з туману почав виринати голубий світанок, Іван Петрович завітав у курінь військового писаря Підлесецького, мав з ним розмову і запросив у штаб для переговорів.
19
Широкий, повноводий Дунай... Про тихий плин його давно забуті поети складали співи, які линуть за хвилями через століття. Не випити його повені, не вичерпати його глибини. Несе Дунай свої води до моря, пробиваючи гори, прорізуючи широкі долини. Нема йому впину, як розлогим думам поета.
Іван Петрович при кожній нагоді водив напувати коня до тихого Дунаю, пив пригорщами воду, тамуючи спрагу. Глибінь здавалася такою прозорою, наче в ній відбивалися легендарні герої, які черпали шоломом з Дунаю воду. Хотілося полинути за тим прозорим плином, пізнати в ньому древнього Святослава, що вів бої з гордою Візантією, прибивав на брамі Цареграда свій щит, щоб через багато століть сміливіше було Сагайдачному відшукувати шляхи до цієї фортеці, яка під владою турків перетворилася в повитий невільницьким плачем Стамбул.
А тим часом розгорталися події. 15 грудня 1806 року головнокомандуючий російською армією звернувся до задунайського козацтва з відозвою, в якій обіцяв усім втікачам із Січі дати притулок і волю та закликав до спільної боротьби проти турецьких яничарів.
Швидко відгукнулися на цей заклик задунайці. Набралося понад тисячу козаків. Вони вирядили уповноважених у штаб, де було домовлено про заснування Усть-Дунайського буджацького козацького війська на чолі з кошовим отаманом. Було зареєстровано 39 куренів. В один із них — Кущевський курінь — козаки вписали і генерала Міхельсона. Розносилась слава про задунайське козацьке військо. Прибували сюди втікачі від турецького гноблення з інших країн. Утворилися Сербський і Болгарський курені.
Кошовим отаманом Усть-Дунайського буджацького козацького війська було настановлено Підлесецького. Він розсилав уповноважених у різні місцевості для вербування охочих вступити у військо.
Та хвилювало козаків те, що командування армією порушувало січові порядки, не дозволяло скликати широкі ради для обрання кошового отамана. Не обраного, а призначеного кошового мусили визнавати козаки.
Недовго був кошовим Підлесецький. За вербування у військо втікачів з України його за наказом головнокомандуючого було заарештовано і наставлено кошовим Бучинського. Кількість козацького війська зростала. Весною 1807 року навіть з Волині, Полтавщини прибували втікачі і записувалися до куренів.
Часто відвідував січовиків Котляревський, маючи доручення від штабу корпусу тримати з ними зв'язки. При таких зустрічах відбувалися задушевні розмови. Навколо вогнища сідали січові діди, гуторили билиці, а Семен Битий розповідав про свої мандри, пригоди.
— Синіють ото в далечині руїни якогось боярського кубла, — поважно показував у той бік, де виднілися напів-зруйновані стіни стародавньої фортеці. — Не думайте, що там тільки сови виють та кружляють орли... Збирав туди побратимів славний волох Тудор Владимиреску. Сходилися бідарі — і волохи, і болгари, і наш брат з України... То я йому, бувало, розповідав про свої рідні Турбаї...
Не поспішаючи, з якоюсь поважною урочистістю Семен переказував довгу хвилюючу повість, яку слухав від нього волоський ватажок.
І здавалося, ніби на стінах тих руїн промайнула постать сміливого волоха.
— За цю розповідь, — кінчав Семен, — Тудор нагородив мене подарунком... Шкода, що не маю зараз його при собі... Іншим разом покажу...
— Почекаємо іншого разу, хоч і не чекається нам, — обізвався старий січовик. — Всюди доводиться лише чекати...
— От і генерал Міхельсон чекає, коли штурмувати Ізмаїл, — з гумором додав другий.
— Ех, якби сюди такого, як Іван Сірко, то не їли б так довго з казанів галушок під Ізмаїлом!
— А той Міхельсон хай краще штурмує свою генеральшу на печі!
— Ха-ха-ха!
А Іван Петрович слухав дотепні розмови, і складалися рядки поеми:
Латин старий був не рубака
І воюватись не любив,
Од слова смерть він, неборака,
Був без душі і мов не жив.
Він стичку тілько мав на ліжку...
Слухав Іван Петрович розмови, наповнені жартами, дотепами, легендами, і від цього несходимий світ здавався ще ширшим, просторішим, ще далі сягав зір за плином води, що ринула в широке безмір'я.
Кожна зустріч Котляревського з задунайськими січовиками була для поета наче святом.
Одного разу він приніс задунайцям новину, повідомивши, що прославлений Тудор Владимиреску прибув до штабу й привів загін волохів для спільної боротьби проти турецького війська.
— Я ж говорив, що то правдивий волох! — радіючи, аж вигукнув Семен. — Підіймайся, задунайська голото! Разом підемо на штурм Ізмаїла!..
20
Після здобуття Ізмаїла російська армія готувалася др нових складних операцій, відбиваючи ворожі контрнаступи. Війна набула затяжного характеру. А тим часом у ворожому тилу частіше повставали проти турецької кормиги слов'янські народи. До штабу російської армії від повсталих сербів прибула дипломатична місія, очолена по-надшістдесятилітнім Досифеєм Обрадовичем — зачинателем нової сербської літератури. Котляревський, якому давалися дипломатичні доручення, мав нагоду познайомитись з відомим просвітителем сербського народу і дійти з ним узгоджень у розмові. А найбільші його турботи викликало Усть-Дунайське козацьке військо, що було виставлене на важливі позиції фронту, щоб у запеклих січах відбивати турецькі спроби прорвати фронт. Кожна зустріч Івана Петровича з усть-дунайцями приносила воїнам більшого запалу.