— Одне слово, лучче подалі від гріха,— закінчив, підводячись, Семен і додав наостаннє: — Поговоріть із Настею — вона щось придумає...— І зник між тичками з квасолею, прямуючи до левади понад річкою.
Це й розв'язало долю Миколи Івановича.
Варвара Пимонівна мало не бігцем повернулася до покоїв і, коротко порадившись з Настею та Лізою, вирішила негайно одвезти Миколу Івановича до лікарні. Але це зробить Ліза за допомогою сусідів, бо Варварі Пимонівні теж небезпечно лишатися в домі: кожної хвилини можуть прийти й по неї, як по хазяйку, чи пак буржуйку, що не сплатила замість хворого чоловіка накладеної контрибуції.
І ось удвох з Настею вона подалася манівцями, обминаючи головні вулиці, на спасенну міську околицю до Настиних родичів, а Ліза кинулася скликати зичливців сусідів, що, сподіваючись на майбутню щедру дяку, тихенько передержували буржуйські корови та пару ще не конфіскованих коней.
Микола Іванович спав глибоким виснаженим сном, коли його винесли з дому, й прокинувся вже на возі, дбайливо вимощеному свіжим запашним сіном, накритому простим селянським рядном.
— Що? Куди? — зарепетував він, розплющивши спухлі повіки.
— До професора, таточку, до професора на операцію,— з сльозами в голоЬі заспокоювала його Ліза, соромлячись і ніяковіючи перед каламутними батьковими очима за свою непорочну, рятівну брехню.
— Якого професора? Де він? — не вгавав старий, силкуючись підвестись на руках.
— Професор жде нас у лікарні. Ви ж самі казали, таточку...— умовляла Ліза, але батько зовсім розприндився:
— Не хочу в лікарню! Покликати професора сюди, я сам з ним умовлюся й заплачу сповна.
— Таточку! Любий! Мовчіть... Ми на вулиці, нас можуть заарештувати,— розпачливо благала старого Ліза, і це вплинуло. Він підозріло глянув довкола і, не побачивши стін своєї спальні, до яких звик за час хвброби, замовк, поклав зручніше голову на подушку, що її підсунула йому Ліза, і до самої лікарні не сказав жодного слова.
Лікар Солодовников наважив у земській лікарні руку на апендицитах та гилах, але оперувати Миколу Івановича погодився дуже неохоче. Якщо апендиктомії легко сходили йому з рук і, власне, на них він зажив у місті слави вправного хірурга, то на цій операції можна було послизнутися й підмочити свою репутацію. Передусім не цілком ясна була сама хвороба. Періодичні різкі болі в правому боці з позитивним симптомом Пастернацького схиляли консиліум діагностувати — камінь нирок. Видимо, якийсь більший, ніж то бувало в хворого й раніше, камінчик затримався в сечоводі правої нирки, спричиняючи цим часткову анурію , що дає симптоми загального отруєння організму з непритомністю, головними болями тощо. Але де саме застряг цей камінчик? Чи уражена тільки права нирка, чи процес захопив і ліву? Пальпація й простукування обох нирок нічого певного не могли дати, бо хворий кричав і метався від найлегшого дотику лікарських пучок. Розуміється, найліпше було б одвезти його до Харкова, де є рентгенівський апарат, належні клінічні умови й досвідченіші за Солодовникова хірурги, але як туди приставити цього вередливого ^ крикливого купця, що не терпить ніякого болю й не дає себе як слід оглянути, коли фронт перетяв залізницю й сам хворий дійшов такого стану, що про будь-яку подорож не може бути й мови?
— Ну що ж, гаразд,— нарешті, після довгих міркувань, вимовив Солодовников.— Я зроблю все, що в моїй силі, але...
Він спинився на мить, перед тим як сказати, що за щасливий вислід у такому задавненому випадку ручитися не можна, але Лизавета Миколаївна поспішно доказала замість нього сама:
— Все в божій волі... Я розумію.
— Саме це я і хотів сказати,— тихо промовив Солодовников, мимоволі затримавши погляд на великих небесно-блакитних очах купецької дочки. Він бачив її в місті ще до заміжжя, коли вона ходила до дівочої гімназії, і зараз йому не вірилося, що це та сама нічим особливим не прикметна дівчина-підліток дивиться на нього своїми прекрасними очима, і ті очі випромінюють стільки безмежного довір'я й гарячого благання, що слабкому на жіночу вроду, але підтоптаному вже Солодовникову стало раптом чогось і журно, і радісно воднораз. Хоч думкою він був уже коло операційного столу, де лежатиме неприємний батько цієї гарної жінки, та зараз він не міг не подумати з подивом: "І як у такого бридкого купчини-жмикрута міг народитися цей янгол во плоті?.."
Проте, мабуть, і по-дитячому благальні очі Лизавети Миколаївни, яким годі відмовити, не могли б спонукати Солодовникова взятися за цю непевну операцію, якби він наперед передбачив те, про що й гадки не мали ні він, ні лікарі на консиліумі.
Коли наступного ранку під час операції Солодовников дістався до правої нирки, він несподівано для себе побачив її такою ураженою ехінококами, що маленький камінчик, якого він мав знайти й видалити, видався б дрібною скалкою в пальці проти глибокої ножової рани в грудях... "І як він ще жив досі з такою масою паразитів?" — дивувався Солодовников, сквапно зашиваючи рану, щоб оперований купець не вмер у нього під наркозом.
Коли Солодовников вийшов із операційної, йому назустріч, де й узявшись у порожньому коридорі, поспішила Лизавета Миколаївна. Плутаючись ногами в довгій вузькій сукні, вона ще здалека втупилася страдницькими очима в похмуре, вилицювато-татарське обличчя хірурга. І було в її погляді стільки мовчазної муки, кволої надії та готового прорватися розпачу, що Солодовников не міг на неї зараз дивитися й потупив очі в підлогу.
— На превеликий жаль, ніякої надії...— тихо промовив він і важко зітхнув. По короткій паузі сказав: — Раджу забрати батька додому: краще, коли він помре серед своїх близьких, а не в палаті на лікарняному ліжку...
Того ж дня надвечір Лізавета Миколаївна привезла батька додому, Старий досить тихо перележав ніч, не приходячи після операції до пам'яті, й тільки ранком ненадовго розплющив очі. Не рухаючись, він здивовано оглянув знайомі стіни спальні й стелю і суворо насупив чоло. На
запитання Лизавети Миколаївни старий нічого ке відповів, ніби й не чув її, занурившись у якусь думку, і незабаром, стомлений тяжкими роздумами, на які не міг знайти відповіді, поволі склепив повіки й застиг у забутті. Стурбована Лизавета Миколаївна підійшла до ліжка й, спинивши дух, прислухалася, чи батько живий. Він таки дихав, але, так кволо, ледве помітно, що байкове укривало, натягнуте на груди, зовсім не здіймалося, і через те видовжене під ним тіло здавалося по-мертвецькому нерухомим.