— Прийшли-таки!
Силкуючись сісти, він трохи підвівся на руках, тягнучись очима до Хорошуна, і лице його перекосила зловтішна посмішка.
— Спізнились, товарищ і! Я — вже вмираю... Лизавета Миколаївна кинулася до батька, щоб укласти
його знову лежати, але мимоволі поточилась назад. Такої
непримиренної ненависті, злитої з навіженою радістю, що яріла у вирячених батькових очах, їй ще не доводилося бачити в житті. І вона скрикнула, вражена. Та батько і не глянув на неї. Він уп'явся очима в Хорошуна й, захлинаючись, шепотів щось про контрибуцію. Навіть випростав з-під укривала праву руку й безпорадно заворушив великим та вказівним пальцями, намагаючись зсукати дулю, але останні сили вже покидали його. Він ще раз розкрив рота, щоб сказати щось дошкульне Хорошунові, та тільки з свистом випустив повітря. Очі його напівсклепились, і мертва голова впала на подушку.
За весь цей час Хорошун не зронив жодного слова. Втягнувши в широкі плечі голову, він трохи зігнувся й виставив уперед ліву ногу, ніби приготувався до стрибка. Насуплений, спідлоба дивився він, як передсмертна лють корчила купецьке обличчя, але ні разу не перепинив купця, навіть не ворухнувся. Аж тепер тільки, коли спотворене ненавистю й смертю старече обличчя заклякло на подушці, він стенувся, кивнув до червоноармійців і тихо сказав:
— Ходімо, браточки, на свіже повітря,— і перший вийшов із спальні.
— Куди ви? В такий дощ! — несвідомо вирвалося в Лизавета Миколаївни, але їй ніхто не відповів, лиш за хвилину почулося здалека, як хтось пристукнув за собою парадні двері.
. Дощ лив ще за вікном, але вже не прямовисною стіною води, а скісними прозорими штрихами. В спальні тепер не відсвічували спалахи блискавок, тільки часом долинало, віддаляючись від міста, гуркотіння грому, і крізь шибки видно було, як весело струшують із себе сріблясті краплі ожилі, вщерть напоєні вологою дерева й поблискують яскраво-зеленим листям.
1965 р.