— Брехня! Ленін — вождь робітничого класу і всього трудового народу,— вигукнув з натовпу Яків, але піп тільки позирнув у його бік, нічого не відповів і так само гаряче продовжував:
— І оцей Ленін хоче посварити християн, багатих з бідними. Він підбурює бідних іти війною проти багатих. Насувається небачена гроза, страшна гроза. Темний народ умовляють братися за зброю. Хай буде проклятий той, хто підведе руку на свого брата во Христі! Хай блискавиця спалить його дім. І, якщо він має дружину й дітей, хай страшна хвороба забере їх всіх у кромішній ад, і хай сам він, як прокажений, у струпах валяється на дорозі. Ніхто йому, знеможеному спрагою, не подасть води, і ніхто не прийде на допомогу, бо він буде проклятий богом і людьми. Возлюби свого ближнього, а не підіймайся на битву з ним тільки тому, що він багатий, а ти бідний. Треба поважати чуже добро і воздавати богові — боже, а кесарю — кесареве.
— А бідний, батюшко, хай, значить, суху скоринку гризе? — кинув уїдливу репліку якийсь солдат біля трибуни. Але піп продовжував своє:
— Ми знаємо, на які діла підбивають вас, солдатів, німецькі шпигуни. Вони хочуть посварити руських людей між собою, посіяти недовір'я, смуту, внести в нашу сім'ю розбрат, заморити нас голодом. Тому ми всі, увесь народ, повинні добре подумати, яким же шляхом іти нам далі? І я кажу: є такий шлях, єдино вірний, правдивий, як слово боже,— це Установчі збори. Туди ввійдуть багаті, ввійдуть і бідні на рівних правах. Вони разом вершитимуть долю народу. Тільки в цьому єднанні наш порятунок, наш добробут, наш спокій. Але поки скличуть Установчі збори, ми тут у себе повинні вибрати таку раду, куди б увійшли багаті й бідні, щоб разом вони, як брати во Христі, вирішували мирські діла. І хай допомагає їм бог! Амінь!
Піп знову перехрестився, потім вийняв з глибокої кишені ряси носову хусточку, витер нею вкрите потом розчервоніле обличчя. Хтось подав йому руку, і попівська ряса зникла в натовпі.
На трибуну вийшла жінка в сірій кофточці, чорній спідничині, пов'язана дешевою хусткою. Загомонів народ.
— Дивіться, баба... Невже до мужиків говоритиме?
— Чудеса на світі.
— Бабу випускають. Адже у них, у бабів, відомо: волосся довге, а розум...
— Що вона може путнього сказати?
— Державні питання вирішує. Збожеволіла молодиця.
— А ви хотіли, щоб ми тільки біля печей порались та пелюшки прали? Ні, жінки тепер рівні права мають з чоловіками — зрівняли нас, слава тобі господи.
— Чия ж вона, така смілива молодиця?
— Не пізнав хіба Марини Сукачової?
Вона була першою у слободі жінкою, яка відважилася виступити на трибуні. Тому так притихли люди, і багато молодиць і чоловіків, що сиділи на траві біля озера, звелися на ноги, підійшли ближче, щоб можна було краще чути кожне її слово.
— Що ж я вам скажу, солдати і солдатки? Я темна, неписьменна жінка. Важко мені з ученими людьми сперечатися. Але хочу я розповісти всім, як жили ми, солдатки, без своїх чоловіків і як допомагав нам батюшка Віталій,— передихнула Марина, підвела голову, і очі її засвітилися рішучістю.— Довго мовчала я, а тепер скажу! Хай усі солдати знають. Ось біля трибуни стоїть молодиця,— повела Марина рукою в бік красивої, але бідно одягненої жінки.— Чоловіка її забито на війні. До кого піти за порадою? Пішла до попа — отця Віталія. Він головою значився тієї комісії, що повинна була б допомагати сім'ям воїнів. Прийшла, плаче, просить панахиду відслужити, а піп що їй запропонував? Ну, вийди на трибуну, молодице, не соромся, скажи сама. Хай тебе всі люди послухають...
Але солдатка, згоряючи від сорому, не знала, куди подітися.
— Не піду на трибуну... Що ти, Марино, я боязка...
— Тоді я за тебе скажу, а ви послухайте. Замість того, щоб утішити молодицю, допомогти їй чим-небудь, батюшка почав запрошувати її до себе на ніч... "А панахидку,— каже,— навіщо служити? Грошей у тебе нема, платити нічим, а убіенного із землі все одно не підіймеш".
— Бреше вона! — вигукнув піп, багровіючи від сорому і злості.— Не запрошував її до себе... Вигадала... Все сама вигадала.
Сколихнувся, загудів майдан голосами:
— Хіба можна так батюшку ганьбити?
— Грішнице, побійся бога, твоїми устами говорить диявол.
— Випустили бабу... На все життя себе осоромить...
— Нічого, хай розповідає... Хай знає народ, які вони, оці пастирі божі, розпусники...
— Вони можуть... Вони такі... Що ченці, що попи, з жиру казяться. На бабів вони дуже ласі.
Марина не розгубилась і не зійшла з трибуни.
— Не брешу я. Все було так, як оце вам розповідаю. Не пішла молодиця до нього на ніч і панахидки не відслужила по убієнному чоловікові. А натерпілася вже потім лиха з малими дітьми — не доведи господь! Та хіба вона одна? Всі ми, солдатки, знаємо, які багачі добрі до нас, бідняків. І ми, батюшко, не хочемо так більше жити. Перед богом ми всі рівні — і багаті, й бідні. Так нехай же і на землі буде така ж рівноправність. Якщо діти багачів їдять білі пироги, то нехай і наші діти покуштують булочки. А то Софія Ізарова собаку котлетами годує, а ми дітям нашим по шнурочку хліб одміряємо. А скільки їх померло за цю війну? З голоду пропадали діти, а хто нам допоміг? Ніхто. І не допоможуть нам багачі, а допоможуть Ради. Хай там будуть і не вчені люди,— вони навчаться потім,— але всім заправляти повинні наші люди, бідні люди, ті, хто трудиться. Вони добре знають, що таке горе і злидні. Всі гуртом ми будемо боротися за те, щоб нам краще жилося, щоб перестали так часто носити маленькі гробики на кладовище.
І далі Марина не змогла говорити. Голос її затремтів. Кінчиком хустки вона витерла сльози, що несподівано набігли їй на очі.
— Що ти, Марино? Кріпися... Хіба можна? — шепнув їй Кузьма.
Він був гордий за свою дружину. Он скільки їх, солдаток, зібралося на майдані, а жодна з них не відважилася виступити перед народом. А Марина виступила і так складно говорила.
Він провів дружину з трибуни ласкавим, люблячим поглядом і вже потім заглянув до списку. На черзі був Лук'ян Безсалий. Не чекаючи, поки Кузьма надасть йому слово, він вийшов на трибуну, зняв картуза, широкою долонею витер спітніле обличчя.
— Коли послухаєш ось таких солдаток, як Марина, так просто бери мішки, іди в свої засіки і насипай їм крупчатки, бо вони теж хочуть їсти білі пироги. Тепер, мовляв, воля і рівноправність. Народ, можна сказати, в основі захитав монарший трон, скинув царя, забрав поміщицькі та монастирські землі. Все це так. Але хто дав право у будь-кого відбирати його труд? Хіба ми, багачі, заважаємо вам теж стати багатими? Ми зуміли розбагатіти, і ви багатійте, якщо, звичайно, зможете. Правильно я кажу, граждани? — звернувся Лук'ян до своїх прихильників і однодумців, але несподівано натрапив на розлючену відсіч слобідської бідноти.