Сонце схилялося до обрію. Десь бриніла, потрапивши в густе павутиння, муха.
34
У затінку жовтої акації стоїть Софія, дивлячись на міст, по якому йде високий, ставний чоловік. Чорні шаровари на ньому заправлено в хромові чоботи, голуба сорочка підперезана шовковим поясом з китицями. Тільки не в'ється, як у минулі роки, з-під околиша новенького картуза буйний чуб, звисаючи над карим оком.
Повертає Яків з мосту на дорогу, і невідомо, чи зупиниться він, побачивши її, Софію, чи, холодно привітавшись, пройде повз неї, мов чужий.
Софія не зводить з нього очей. Серце її б'ється дужче, ладне вирватися з грудей, вся вона поривається назустріч йому, любимому, жаданому...
— Господи,— шепоче вона,— що ти робиш зі мною. Він завдає мені стільки горя, неприємностей, а я все ще люблю його.
І мимоволі пригадалося їй в цю хвилину, як три роки тому повертався Яків з лісової гулянки ось цією ж дорогою. Ніколи не забути Софії того безумного вечора, коли вона каталася разом з ним на тройці, рискуючи кожної секунди розбитися на смерть.
І не забуде вона маленької лісової поляни, де він голубив її, жадібно цілував. Сп'яніла від пристрасті, вона обіймала Якова, найлюбимішого, і була щаслива, вдоволена, як ніколи в житті.
Та це все лишилося у минулому, мов сон.
Яків знову повернувся додому і, здається, надовго.
Софія цілу ніч провела у млосному чеканні, не стуливши ні на хвилину очей. Ждала Якова ввечері, ждала опівночі,— він не прийшов. І коли вже на сході почала займатися яскрава зоря, тільки тоді втомлена й ображена Софія лягла спати.
Яків не провідав її ні на другий, ні на третій день. Даремно писала вона йому записки, запрошуючи до себе в гості. Він залишався байдужим до її запрошень. Це дратувало Софію.
"Невже він розлюбив мене, розлюбив назавжди, і в його душі лишилася до мене тільки ненависть... Ненависть до буржуйки..."
Але вона одганяла геть такі думки. їй здавалося, що Яків любить її, як і раніше, і досить залишитися з ним на самоті, як він знову буде її обіймати, голубити, цілувати... Адже вона зараз не така багата. Одібрали в неї землю, одібрали ліс.
Одна лише згадка про це викликала в Софії шалену лють до людей, які так жорстоко її скривдили. Але вона розуміла: люди ці самі не відважилися б займатися самоуправством на її землях. Яків у всьому винний. Він збирав бідноту, він учив, як треба діяти і що робити.
Почуття любові боролося в пій зараз з почуттям ненависті до нього, фронтовика, який завдав їй стільки горя, посягнув на її матеріальне благополуччя.
Вона не може ані забути, ані простити такої кривди й образи, і це нове почуття раптом перемогло в ній любов.
Ні, не хоче вона не тільки вітатися з ним, а навіть бачити його. Софія одійшла геть від різьбленого парканчика, а Яків, минувши Софіїне подвір'я, пішов собі далі, до базарного майдану, на якому височіла церква.
За церквою синіло озеро. Плавали на ньому виводки домашніх гусей і качок, невтомно кумкали жаби, літали, черкаючи тонкими крилами по воді, бистрі невловимі ластівки.
35
На просторому майдані людно, мов у ярмарковий день. Біля невисокої трибуни, прикрашеної гіллям сосни та червоним прапором, рясніли солдатські гімнастьорки.
Яків трошки запізнився на мітинг і, вибравши для себе зручне місце, сів.
На трибуні стояв високий лисий чоловік з лакованим ціпком у руках. Він часто поправляв пенсне й вигукував тонким, жіночим голосом:
— Я аптекар. Я, чи бачите, знаю свою роботу і знаю, що буває погано, коли нетямущі люди беруться за справу, яка, чи бачите, їм не під силу. Да-с! Який результат може вийти? Курйозний. Вчора привозять до аптеки жінку. У неї порізана рука, на лобі лисніє сиза гуля. "Що трапилось?!" — запитую я в потерпілої. А вона слова не може вимовити. Жінка, як тільки надходить вечір, нічого не бачить. У неї куряча сліпота, і, щоб її вилікувати, сусідки, чи бачите, вели її під руки, а потім взяли та й штовхнули у глибокий рів, куди скидають сміття. Що, спитаю я вас, громадяни, коли б курячу сліпоту лікувати таким способом? Ми б, чи бачите, скалічили немало людей! Да-с! Загомоніли слободяни, запитуючи один в одного:
— Чия ж то жінка?
— Хто ж його знає. Не сказав... Може, ще скаже.
— А наша Маруся теж хворіла на курячу сліпоту, так їй давали їсти печінку, і зараз все в порядку.
— Тихше... Нічого не чути.
— Я зробив перев'язку,— продовжував аптекар.— Я, чи бачите, допоміг людині. Але для чого я розповів вам про цей випадок? А для того я розповів, щоб застерегти вас. Народ наш, чи бачите, темний. Куряча сліпота лежить на ньому, як каїнова печать. Вся країна зараз нездужає на цю хворобу. І хіба можемо ми доручити темним, неосвіченим людям лікувати нашу нещасну Росію? Ні, не можемо. її можуть вилікувати тільки такі впливові й досвідчені політичні діячі, як Гучков, Родзянко. Тільки вони, чи бачите, покликані керувати країною і мають право засідати в Установчих зборах. Да-с!
Востаннє поправив на носі пенсне в золотій оправі і, спираючись на ціпок із срібним набалдашником, зійшов з трибуни.
— А ловко приплів курячу сліпоту.
— Теж, видно, хлюст,— озвався непоказний на вигляд солдат, одягнений в захисного кольору вицвілу під сонцем гім-настьорку і такі ж шаровари, засунені в юхтові чоботи. Маленькі зіркі очі його стежили за аптекарем, і в них виблискували недружелюбні вогники.— Чи бачите... Тільки вони, тільки вчені... Чули ми отаких типів на фронті. Говорить, як меншовик. Ми-то вже знаємо, куди вони гнуть, куди завертають.
— Слово має священик Успенської церкви отець Віталій,— оголосив головуючий на мітингу Кузьма Сукачов.
На трибуну випхався піп у чорній довгій шовковій рясі. Вона вся так і лисніла під сонцем, особливо ж горів під промінням позолочений хрест на срібному ланцюжку. Священик, глянувши на церковні куполи, перехрестився й почав:
— Православні християни! Я хочу нагадати вам євангельські заповіти: "Не вбий, не украдь". Християни, три роки ллється кров, три роки наш народ зазнає всіляких злигоднів і мук. І коли б зібрати всю кров, пролиту на полях брані, коли б зібрати воєдино всі сльози солдаток, матерів та дітей, були б моря крові і ріки сліз. І горе спіткає той народ, який захоче проливати знову братню кров. Ми всі, люди,— брати. Але в нашій країні є нехристи, євреї. Це вони придумали таке... Вони розшукали якогось там Леніна і в запломбованому вагоні привезли його до нас з Германії, щоб сіяти в народі смуту, неслухняність, розбій...