Последний нонешний денечек
Гуляю с вами я, друзья...
Але пісню ніхто не підхопив, і одинокий голос обірвався, мов нитка.
Біля каплиці лишився Мефодій Дробот та ще кілька слободян, яким нікого було проводжати. Мефодій стояв, доки натовп не звернув в іншу вулицю, потім перехрестився і, не поспішаючи, рушив додому.
Над вузькою вулицею хмарою повисла курява. Люди йшли мовчки, кожний думав про своє.
В кінці слободи, під білою березою, прощався з дружиною й сином ще один рекрут. Взявши на плече торбу, він рушив до шляху, а вона з хлопчиком бігла за ним і, ридаючи, знову кидалась йому на шию. Він одривав од себе її руки, силкувався заспокоїти, але дружина, очевидно, не зовсім його розуміла. Рекрут ще раз обійняв її, потім притиснув до грудей синочка і, жадібно його поцілувавши, обережно спустив на землю, а сам, не оглядаючись, швидко пішов від них.
Зрозумівши, нарешті, що затримати його неможливо, жінка зупинилась, і тільки очі її, ні на секунду не відриваючись, стежили за чоловіком. Це був Метелик, слобідський грамотій, добрий господар і мисливець. Він привітався до людей, поклав на підводу свою торбу і, догнавши товаришів, приєднався до гурту.
Минувши балку, рекрути сіли на підводи, щоб не мучити себе тяжким розставанням, не бачити сліз близьких людей. І довго ще потім на околиці слободи стояв натовп, проводжаючи очима підводи, що прямували до станції.
Сходило червоне, як степовий мак, сонце. Кружляла над полем галич і летіла слідом за рекрутами, немовби відчуваючи для себе багату поживу.
Все меншими ставали підводи й люди, а незабаром вони і зовсім зникли у степовій далині. А натовп не розходився. Заплакані очі дивилися на спустілий шлях. Там, де він зливався з обрієм, з'явилася й швидко росла темна хмарка, передвіщаючи грозу.
3
Узлісся бору. Немов гриби біляки, вкрили лісову поляну парусинові намети. Звідси видно місто з кількома церквами на горбах. На траві біля палатки зібралися дружинники. Яків Македон затягнув пісню, товариші підхопили її. Сумна мелодія нагадувала про рідну домівку, тривожила серце, викликала спогади. Співали тихо, знаючи, що за "мужицькі" пісні можна дістати позачерговий наряд від начальства. У гущавину бору долітали з міста передзвони, і, можливо, не один звір, нашорошившись, слухав одноманітне гудіння і мчав потім, сполоханий, в такі хащі, де давно не ступала людська нога!
Тихо й журно пливла сумна мелодія пісні. Пролетів над головою нічний птах, і на ближньому дубі загойдалася гілка. Досвідченим оком мисливця Метелик безпомилково пізнав сову, а за хвилину її різкий жалібний крик, що нагадував плач дитини, пронісся над поляною. Пісня обірвалась. Кілька дружинників повернули голови до дуба,
— Не на добро плаче сова,— сказав Пимон Базалій і перехрестився.— Ой, не на добро...
Всі помовчали.
— Колись до мого сусіди унадився пугач,— озвався Кузьма Сукачов.— Як тільки звечоріє, так і кричить на клуні, а перед тройцею клуня згоріла.
— Папуга теж угадувати може. На ярмарку квиточок мені витяг "на щастя",— почав було розповідати Гліб Колмиков і замовк. З дубка знялася сова, і в повітрі почувся легкий шум її крил...
— Дивний дітах: чим темніша ніч, тим краще бачить. Все одно що кішка,— зауважив мисливець, який добре знав повадки сови,— а люта — не доведи господи. Колись я підстрелив ось таку сову, взяв її в руки, так, вірите, до крові подряпала. Пам'ятаю, що за її крила покійний Ізаров карбованця мені заплатив.
Знову помовчали, прислухаючись, як у вечірній тиші хвиля за хвилею линув церковний передзвін.
— Завтра неділя, Тіхвінської божої матері празник.
— У нашій слободі ярмарок. Наїде людей, навезуть усього...
— А хто купуватиме? Збіднів мужик. Війна.
— Дивлячись який мужик. Лук'яна взяти для прикладу, Со-фіїного брата,— цей живе... Сам скубе інших. І так у нього всього вдосталь, а він ще солдатські землі почав орендувати споловини, наживається.
— Баришники та торговці теж наживаються. А наші сім'ї однією картоплею обходяться.
— І тією не вволю. До різдва, може, вистачить, а надалі — подумати страшно. Вмиратимуть з голоду, і хто їм допоможе, хто?
— Чув я, робітники проти війни бунтують.
— А проти них поліцію та жандармів пошлють або козаків — приборкають одразу.
— Переб'ють нас в окопах, перекалічать,— вимовив хтось з безнадійною приреченістю. І тоді встряв у розмову Яків Македон.
— Я оце все думаю. Зустрівся мені в лісі один робітник. Сірників у нього не було. Викресав я вогню, закурили, почав він мене розпитувати: звідки я родом та кого вдома залишив, що робив до війни. "Столярував,— кажу,— з батьком у слободі". Оглянув він мене пильніше й запитав: "Хіба тобі потрібна оця війна? А чи потрібна отому австрійцеві чи німцеві, в яких ти стрілятимеш на фронті? Ти подумав, що і в тих арміях солдати — це робітники та селяни? Хіба вони тобі щось лихе зробили? Вони такі ж, як і ти,— трудові люди. І вдома у них лишилися батьки, дружини, діти, сестри... А ти їх, оцих солдатів, убиватимеш? Не туди дивишся, Якове. Не там твої вороги!" Так мені хотілодя з ним довше погомоніти, та він кудись поспішав. "Ми ще,— каже,— з тобою зустрінемось. Бачу, не все тобі зрозуміле, але нічого, зрозумієш потім. Я теж був колись отаким, як ти". І пішов у гущавину. Артемом його звати, а працює він токарем тут же, у Брянську, в арсеналі. Не туди, каже, дивишся. Не там твої вороги! — повторив Яків і, трохи помовчавши, додав: — Хіба не правду він сказав? Що ми бачили? Де бували? Що знаємо? Як сліпці... Як оте стадо, що його на бойню женуть...
Хтось, зітхнувши, з жалем промовив:
— І справді, як те стадо... Хто грамоту знає, тому легше і на війні.
— Це ж ти до чого?
— А до того... Безсалий має вже чин прапорщика... Що значить грамота...
— Не в цьому річ. Начальству вміє догоджати, а воно йому за те по службі дає надвишку... Такий собі дорогу проб'є і до чинів, і до нагород.
Непорушно стояли старі сосни. Десь у темних хащах кричали сови, і, прислухаючись до їхнього крику, Пимон Базалій повторював:
— Ой, не на добро їхній крик, не на добро... З офіцерського намету прибіг Терень.
— Хто тут зараз співав?
— Ну, заробили під неділю по наряду,— сказав Кузьма Су-качов,— ось віщування сови й збувається.