Моляться, довго моляться рекрути, припадаючи головами до землі. Безмежна туга й скорбота, біль і відчай застигли на багатьох обличчях. Раптом спереду біля каплиці хтось заридав.
— Не хочу я... не хочу!..— Це плакав Кузьма Сукачов, майбутній солдат. У сатиновій сорочці, у штанях, густо полатаних, він прийшов сюди першим з дружиною й дітьми, бо тут наказано було збиратися. І хто знає, чи від жалю, що ось він уже залишив рідну домівку, а після молебня залишить і свою сім'ю, чи від пекельних думок, що ятрили його душу, викликали страх перед невідомим майбутнім, завдаючи болю й мук,— Кузьма не витримав, затулив обличчя старим картузом, безутішно заридав.
Священик так само спокійно й звично правив службу божу, а псаломщик, глянувши на ридаючого рекрута, одвернувся, лишаючись байдужим до всього, що тут відбувалося.
Кузьма затих і знову, звернувши заплакані очі до ікони, почав гаряче молитися.
Під кінець служби з'явилися соцькі, стражники і навіть сам пан становий пристав
Молебень скінчився. Високо над обрієм бліднув ущерблений місяць. Церковний сторож гасив свічки і, виймаючи їх з свічника, кидав у дерев'яний ящик, над яким од тліючих ґнотів звивався сизуватий пахучий димок.
До каплиці під'їхали дві підводи. На першій сиділи Трохим Безсалий з дружиною і сином Олександром. На другій — його брат Лук'ян, що проводжав на війну сина, теж Олександра, і свого наймита Гліба Колмикова.
Останньою прийшла до каплиці Софія Ізарова. У строкатому натовпі рекрутів розшукувала своїх племінників. За кожним її рухом пожадливо стежив Яків, не наважуючись підійти до неї першим. Вона ж його не бачила й не відчувала на собі його пильного погляду.
Жалібно плакала худенька жінка, припавши до могутніх грудей свого чоловіка — Пимона Базалія, Він нічим не міг її заспокоїти, а тільки широкою долонею ніжно гладив тремтячі плечі.
— Бережи... Донечку бережи...
Дівчинка років шести плакала, теж обіймаючи рученятами батькові коліна.
А' трохи осторонь, біля воза, стояв розчервонілий Лук'ян і, звертаючись до племінника, говорив:
— Я певний, Олександре, що ти повернешся з хрестами й медалями. Ти людина освічена, ти зразу офіцерський чин одержиш. Тоді про мого Олександра не забувай. Можливо, що й він хоч прапорщиком стане. Як-не-як, а ви — двоюрідні брати:'
— Будь обережним, сину. Береженого бог береже,— сказав Трохим Іванович, і нічого не могла сказати мати, худорлява жінка, одягнена у все темне, мов черниця. Обійнявши свого Сашеньку, вона затремтіла від плачу.
Олександр не любив сліз. Він не без задоволення йшов на війну, де перед ним відкривалося стільки привабливих перспектив. Його завітною мрією було стати офіцером і, відзначившись у боях, одержати нагороди.
— Ну, перестань, Олімпіадо. Хороший костюм слізьми зіпсуєш.— Трохим Іванович узяв дружину за руку, одвів набік, повчаючи, як маленьку: — Такі гроші заплатили, а ти забрудниш. Сльоза, вона теж слід по собі лишає, запилиться матерія, буде пляма.
Олександр швидко й неохоче прощався з меншими братами, весь час позираючи, чи скоро вже можна буде вирушати в дорогу, покінчивши з оцими неприємними для нього церемоніями. Потім підійшов до тітки, старшої за нього всього на два роки.
Софія, цілуючи племінника, побажала йому вернутися з війни живим та здоровим. Те ж саме сказала вона й синові Лук'яна.
Поблизу каплиці стояли Македони.
— Не забувай же, Якове, батька, матір, частіше хоч листи присилай...— 1 батько відвернувся, щоб син не помітив його сліз.
— Добре... писатиму...
Якову дуже шкода батьків. Він іще раз обійняв їх, поцілував, а тоді рішуче підійшов до Софії. В очах її помітив переляк, зрозумів, що зробив необдумано, але повертатися було вже пізно.
— Прощайте, Софіє Іванівно! Хто знає, чи доведеться нам побачитися коли-небудь...— Він простягнув їй руку, але Софія несподівано при всіх поцілувала його в губи.
— Бажаю тобі, Якове, живим-здоровим повернутися...— Очі її раптом наповнилися сльозами.— Напиши, як там... на війні... Ждатиму...
Вона хвилювалась, і хвилювання її передавалося Якову. Він і сам ще не усвідомив того, що з ним діється. Все переплуталося в голові. Почуття образи, яке жило в душі після незабутньої зустрічі в лісі, зараз безслідно зникло, немовби його й не було ніколи! І ось знову стоїть перед ним Софія, така близька йому, кохана...
Так багато хочеться сказати їй в цю останню хвилину розлуки, але він нічого не говорить, тільки дивиться на неї, на її сльози, і вони печуть йому дудіу...
До старого Македона підійшов Мефодій Дробот. Вони давні приятелі. Замолоду ходили разом на вечорниці, навіть одного року одружились. Тільки в Мефодія діти повмирали, вмерла згодом і дружина, а сам він тепер жив у лісовому курені, рідко відвідуючи слобідських друзів. Збоку на ремінці у нього висіла мідяна трубка, зігнута місяцем-молодиком. Лісник заспокоював старого Македона, втішав Македоииху, що стояла тут же заплакана й сумна.
Закалатали дзвони. Тривожно каркаючи, знялася в повітря галич і, покружлявши трохи над дзвіницею, полетіла назустріч ранковій зорі, що яскраво горіла над далеким обрієм. Підіймаючи задушливу пилюку, рушили рекрути від каплиці. Слідом за ними, поскрипуючи колесами, потяглися підводи, навантажені рекрутськими речами.
Ні з ким не прощався тільки п'ятнадцятилітний доброволець Терень. Хлопець не пам'яте батьків. Він був пастухом у куркулів, взимку доглядав хазяйську худобу, а шли траплялася вільна година, йшов до діда Михея, з яким була в нього вірна й зворушлива дружба. Та, на жаль, дід занедужав і не зміг сьогодні прийти до каплиці, щоб попрощатися і провести свого юного друга в далеку дорогу.
Хлопчина стояв поблизу каплиці, з цікавістю .спостерігаючи за всім, що тут відбувалося.
— Тереню! — почув він ласкавий голос Македонихи.— Куди це ти зібрався?
— Як куди? На війну.
— Та хто ж тебе туди посилає?
— Сам іду... Бо що я тут? Сирота... Родичів нема. Спасибі дідові Михею — притулок дав. А їсти вже нема чого, то, може, там харчуватимуть... як добровольця.
— Бідне дитя моє! — жалісливо промовила Македониха і дала хлопцеві червоне яблуко.
Раптом хтось заграв на гармонії, і —водночас зринув над похмурим натовпом високий та дзвінкий голос: