— Буде тобі й без того зараз добра банька.
— Що ж, почнемо тут рубати чи далі? — спитав Яків, дивлячись Черкашину в очі. Той взяв у руку сокиру, відповів:
— Ходімо далі від дороги, там, здається, ліс добротніший.
Солдатські чоботи поринали в сніг. Останнім ішов солдат з веснянкуватим обличчям. Спочатку він бурмотів щось невиразне, виявляючи своє незадоволення, а потім, швидко втомившись, ледве встигав за товаришами. Йому, низенькому, кволому, важко було потрапляти в їх сліди. Він оступався, падав, починав нарікати:
— І куди він нас веде? Хіба не все одно, де рубати дерева? Йому ніхто не відповів. Всі зупинилися там, де зупинився
Артем Черкашин.
— Ось тут і почнемо,— сказав Артем, підходячи до старої розлогої берези, що її гілля густо запушив іній. Оглянувши кряжистий стовбур, він сказав: — Які столи можна було б з неї змайструвати!
— Можна й столи, та я так гадаю,— озвався Яків Македон,— що з такої берези шафи були б добрячі. Розпиляти на дошки, висушити, а тоді рубанок до рук...
— Та вона б і на рами віконні згодилася.
— На рами можна й сосну брати, а таку деревину тільки для шаф красивих, добротних...— запевняв Яків, і його добре розумів Артем, позираючи на сильні, вмілі, звичні до фізичної праці руки столяра.
— Бачу, Якове, дуже ти скучив за роботою.
— А дуже, то правда.
— Любиш свою професію?
— Люблю. Оце з такою б охотою попрацював біля столярного верстата.
— А я біля токарного... На заводі... Ну, не час нам зараз про таке думати. Треба дрова заготовлювати панам офіцерам, виконувати наказ.— І Артем розгріб чоботом сніг, поплював на долоні і, високо піднявши над головою сокиру, з розмаху вдарив нею по комлю.
Береза, здригнувшись, сипонула інеєм, як росою. Відлетівши од дзвінкого стовбура, потонула в пухнастому снігу перша тріска.
— Добро. Скільки хочеш рубай, і ніяких об'їждчиків не побачиш. Чув, Якове, у Кузьми Сукачова синок помер? Листа з дому одержав.
— Серьожа?
— Серьожа.
— Шкода. Знав я його, бідовий хлопчина ріс, спритний.
— Нема... поховали хлопчика.
На сніг сипалась жовтувата тирса, така ж пахуча, як і тріски. Ця поїздка до лісу була приємною солдатам. Вмілі руки давно знудьгувались за роботою; вона відвертала їх від важких думок про війну, нагадувала про минулі дні їхнього мирного трудового життя. Ось чому зараз так жваво дзвеніли пилки, стукали сокири, падали з тріском і шумом, здіймаючи навколо себе справжню метелицю, вкриті інеєм дерева.
— Може, досить? — сказав хтось із солдатів.— Звалили стільки, що й за день не впораємось перевезти.
— Оголошую перекур,— жартівливо сказав Яків і, вибравши товсте, ще не розпиляне дерево, сів на нього.
Закурили майже всі. Солдат з кирпатим носом і жвавими очима, затягуючись махорочним димом, спитав:
— Чи правду гомонять солдати, чи брешуть, буцімто в окопах знову братались руські з німцями? Напевне, брехня це все?
— Братання було в свят-вечір,— сказав упевнено Черкашин.
— Мені осточортіло воювати!—заявив Метелик, позираючи на Артема.— Давно збираюся у вас запитати про таку річ. Ось я, для прикладу, не раз думав: солдат я, за вітчизну воюю, за царя й віру, хрест цілував, присягу приймав, а коли поранили — в дім не пустив мене офіцер... Я вам уже про це розповідав. Зостався, мов той собака, на вулиці, під дощем... Пропав би, напевне, коли б не Яків та Ніна. Ось ви й зрозумійте, що в моїй душі лишилося до цього офіцера. А хіба він один такий?— Метелик передихнув і вже тихшим, майже спокійним голосом продовжував: — Ми тут люди свої... солдати. Знаємо один одного, можемо говорити одверто. Вночі заснути не можу. Все мені осточортіло: і окопи, і нари, і моє солдатське життя. Ніяких змін. Третій рік все одне і те ж.
— Неправда, зміни є,— заперечив Яків Македон, позираючи на Артема: "Я, мовляв, поясню йому".— Ось ти послухай, Метелику. Це не десь там відбувалося, а на нашому фронті, в одному з полків. Чотири рази подається наказ іти в наступ, а солдати не йдуть, та ще здіймають крик: "Давай їсти! Одягай нас, а то зовсім не будемо воювати або всі добровільно підемо в полон". Сам начальник дивізії приїздив, наказав роззброїти полк, одібрати гвинтівки, бомби, іншу зброю, а солдати не далися. Інші полки забастували теж. Та і як не бастувати, коли ходять усі мало не босі, голодні... А ти кажеш: "Змін нема". Ось тобі, Метелику, й зміни. А чи думав над тим, хто це все робить? Хто солдатів скеровує?
— Вони? — позирнув Метелик у бік Артема, що спокійно скручував цигарку.
— Друзі наші, більшовиками звуться... їхня тут робота... Оце тобі, Метелику, ще одна зміна. Солдатові тепер підпора є, порадники в нього добрі. Вони ведуть усіх нас за собою, і солдати охоче йдуть, бо відчувають у собі силу, тому чотири рази була команда і чотири рази відбій... Тут є над чим задуматись.
А офіцери наші раді старатися. їм аби на груди відзнаки та хрести. Хіба шкода їм нашого брата солдата? Я ж сам чув, як полковник Бабенко повчав офіцерів: "Ви,— каже,—панове офіцери, бережіть себе, а солдатів, цього гною, у нас вистачить на три війни".
— Бач, як повернув! — обізвався солдат, якому дошкуляла "кавалерія", і він зараз обрав для чухання своєї спини інше дерево.— Хіба мало солдатської крові пролито, хіба мало дітей осиротіло? Зібрати б оту кров — ріки б текли по землі... Криваві ріки.
На тому тижні мого кума вбито... Підбіг я до нього, дивлюсь— осколок стирчить у грудях... Пропав мій кум Іван. Навіть з білим світом не встиг розпрощатися.
— Діти в нього є?
— Четверо.
— То що ж робити нам? Що?
— Може, втікати треба з фронту,— сказав третій солдат.— Краще бути дезертиром, аніж отак жити, як ми живемо.
— А тебе польовий жандарм підстрелить.
— З нашої роти десять чоловік втекло, а піймався тільки один.
І раптом солдатик з веснянкуватим обличчям, що досі весь час мовчав, вигукнув різким, неприємним голосом, причитую-чи, немов над покійником: '
— Краще б на світ мене мати не родила! Краще б маленьким у копанці втопила, щоб не мучитися мені так, не страждати, як я страждаю. Кому потрібна ця війна? Ну, кому? — Він так само швидко й несподівано затих, взяв жменю снігу, почав розтирати його в своїх маленьких, майже дитячих руках. Сніг танув, падаючи з пальців бруднуватими краплями. Руки червоніли.