— Бачили? Сам приніс солдатові листа. Вони, офіцери, на фронті теж піддобрюються. Знають: в атаку підемо — свої ж солдати непомітно заб'ють.
— Кому празник, а кому... картоплю чистити.
— Празничок, що й казати,— зітхнув солдат, якому випало сьогодні йти в караул.— У цей день я вдома сидів на теплій лежанці, насіння лузав та ходив до родичів у гості горілку пити, і ніхто мене не тягнув на таке діло, що душу мені вивертає.
— Розговілися, братці, пора й до роботи приступати,— сказав Савелій, струшуючи крихти з бороди.— Комусь, може, і гріх у таке свято працювати, а нам бог простить. Що тобі, Кузьмо, з дому пишуть?
Кузьма, сидячи біля маленького віконця, чомусь не помережаного морозом, дивився затуманеними очима на верхів'я сосон, запушених снігом та інеєм, і нічого не відповів. Обнявши руками коліна, він легенько погойдувався, мовчазний і глухий до всього.
— На свіжі пироги запрошують чи на домашні ковбаси? Чи, може, наварили холодцю та натерли міцного хріну для приправи? Чого ти, друже, зажурився? Га? — І Савелій поклав свою важку руку на його плече. Кузьма здригнувся, перестав погойдуватись, простягнув листа.
— Ще не сильний я у грамоті,— сказав Савелій,— Метелика попросимо.
У землянці стало тихо. Погляди солдатів звернулись до Метелика: "Повідомляємо тебе, Кузьмо, що в понеділок, на світанку, помер наш рідний син Серьоженька. Позичила я у Лук'яна п'ять карбованців грошима і дощок на труну..."
— У школі був першим учнем,— сказав тремтячим голосом Кузьма й затих, одвернувся...
— Коли б нам жалування платили, можна було б складчину влаштувати, допомогти твоїй дружині хоч трохи. А так — чим допоможеш, коли полагається солдатові у місяць сімдесят п'ять копійок. Не вистачає навіть на конверти та папір.
— Вчора наші солдати були в місті. Двадцять п'ять тисяч війська пригнали на цей фронт. Мороз он який, а вони в полі ночували: ополченці, козаки й артилерія.
— Чув я, читали солдати листівку, як в одному полку на передовій знову браталися солдати. Наші з германцями стояли, як оце ми з тобою. Вони теж не хочуть воювати і ждуть миру, як і ми ждемо. Наші їм давали хліб,— у них хліба мало, майже нема,— а їхні нашим сигари, складані ножики, бритви.
Солдати, слухаючи цю новину, немовби забули про горе Кузьми. Адже стільки бачили вони смертей, стільки чули таких листів, що це вже не вражало їх. Всі жваво обговорювали вість про братания в окопах.
— Ось і прикиньте розумом — ми не хочемо проливати кров, і вони не хочуть, а війна йде. Подумати тільки: третій рік в окопах, а миру все нема.
До землянки знов ввійшов Парфен Усиков. Розмова урвалася. Призначені для роботи солдати одягли свої шинельки й шапки.
Слідом за ними вийшов Усиков. Лишився тільки сидіти Кузьма Сукачов. До нього підійшов Савелій.
— Ходімо, Кузьмо, на кухню картоплю чистити.
Кузьма поволі підвів обважнілу голову, подивився на друга, тихо відповів:
— Не піду! Нікуди не піду!
Цього завжди тихого солдата зараз не можна було впізнати. Очі розпалені, руки тремтять. Сухі губи нервово сіпаються.
— Плавати його вчив... Рибу з ним разом ловили. Кмітливий хлопчик ріс... і нема... Ніколи більше не побачу... Я тут пропадаю, вони там... з голоду. Навіщо кинули мене в окопи? Га? Навіщо? Ось я теж почну тепер... брататися... Теж хочу війну швидше кінчати. Не можу більше... Сил нема!
— Зажди, Кузьмо, всьому свій час. І поспішати в такому ділі не слід. Треба обміркувати все, що до чого... Сам знаєш: сім разів одмір, один раз одріж. А ти з плеча хочеш рубати. Так, мила душа, можна під кулю себе підставити, як зрадника царю-батюшці, вірі Христовій, отечеству. Язик свій поки що на прив'язі тримай. А зараз ходімо наказ виконувати,— і Савелій все-таки повів Кузьму на кухню.
А в цей час Метелик, підходячи до сусідньої землянки, зустрів групу солдатів на чолі з Яковом Македоном і Черкашинпм.
Метелик задоволений. Буде можливість познайомитися ближче з людиною, в поведінці якої було чимало такого, що дивувало і водночас вабило до неї. Пригадувались слова Пимо-на, сказані про Черкашина в госпітальній палаті. Вчора Метелик помітив, як Артем холодно прощався з Софією, багачкою, перед якою в слободі навіть сам пан пристав завжди при зустрічі скидав шапку.
Солдати розмістилися на двох санях. Заскрипів під полозками сніг.
Ліс був недалеко. Непорушно стояли високі сосни, запушені інеєм. Густа шпилькова стіна, що починалася в районі російських передових позицій, другим своїм кінцем далеко зникала в глибині території, зайнятої ворогом. Метеликові здавалось, ніби він у себе вдома, разом з своїми сусідами їде до лісу по дрібний хмиз, що його охоче продавала Софія Ізарова селянам після осінньої прочистки. Якийсь приємний спокій оволодівав ним, але дошкуляв мороз, і, може, тому не хотілося ні з ким розмовляти.
— А-тя, а-тя! Ф'юї!..— почулися з передніх саней крики. Загрузаючи в глибокому снігу, до густих заростів біг що
було сил сполоханий заєць. Метелик, за мисливською звичкою, схопив гвинтівку, але його своєчасно зупинив Яків Македон.
— Не стріляй, Костя, не можна, подумають — тривога. Метелик, не випускаючи з рук гвинтівки, стежив за переляканим зайцем, поки той не зник у ялиннику.
— Скільки я їх перебив... І печеня з них смачна, і суп звариш — є що поїсти. Смачна штука заячина.
— Чого захотів — заячини,— сказав щупленький, слабосилий з вигляду солдатик, одягнений в стару шинельку. Худе обличчя його було в ластовинні, а підборіддя вкривала руда, дуже мізерна рослинність.
Метелик чекав, що цей солдатик іще, може, щось скаже, але той замовк надовго і, тремтячи всім тілом, почав вкривати чоботи ячмінною соломою.
— Ліси тут могучі. Наші солдати, які в секретах, значить, стоять, ще восени не раз бачили вовків і вовчиць з вивідками. Дикі кози й кабани є, а зайців — тьма-тьмуща. Нікому зараз полювати на них, ось і розвелося тут всякого звіра і всякої дичини.
— Звірі в цих лісах є,— погодився з ним другий солдат і, вибравши зручніше місце біля берези, став посилено чухатись об кору спиною.
— Що, дошкуляє домашня кавалерія?
— Дошкуляє,— посміхнувся добродушно солдат.— Раніше з інших знімав, а зараз у самого є. Ой, баньку б з паром та березовим віничком! — Він навіть очі примружив від задоволення.— Лежиш на поличці і віничком, віничком себе поплескуєш... Красота!