"Яків її любить",— вирішила Софія, і серце її стислося від образи, болю й жагучої ненависті до молодої, вродливої сест-ри-жалібниці, яка, очевидно, нічого не знала про їхні колишні взаємини з Яковом.
Заради нього Софія зважилась приїхати сюди, на передову позицію, щоб тут, заручившись дозволом полковника, взяти з собою Якова в село, де зупинилась вона, і там про все поговорити з ним віч-на-віч.
— Якове, ми зустрінемося завтра,— сказала Ніна, затримавши його руку довше, аніж то годиться. І ця деталь не проминула повз Софіїну увагу. Але особливо вразили її посмішка й очі дівчини. Здавалось, Ніна домовлялася з ним поглядом, а Софія, при всьому бажанні, не могла розгадати цієї таємної змови їхніх поглядів, і це її лютило, викликаючи ревнощі.
Слідом за сестрою пішов і Артем, холодно попрощавшись з багачкою.
Софія сказала:
— Повезу тебе в село... там хочу з тобою поговорити. Відпустку для тебе дістала... Полковник був такий люб'язний...
Помітивши на обличчі Якова тінь невдоволення, вона взяла його за руку, і в очах її засвітилося благання.
— Поїдемо... Мені потрібно... Дуже хочу поговорити з тобою... Ти ще не знаєш, яку новину я привезла для тебе...
її оточили солдати-земляки, почали розпитувати про свої родини, про дружин, більшість яких працювала зараз в її майстерні. Солдати прохали передати додому листи, але слобідська багачка, посилаючись на свої невідкладні справи на фронті і на те, що вона додому повертатиметься не раніше як тижнів через два, а можливо, що й пізніше, відмовила їм у проханні.
Софії швидко надокучили розпитування земляків, і вона спішно залишила полк, забравши з собою Якова Македона. Вона тимчасово жила в невеликій, але досить затишній і світлій кімнаті, а в суміжній, значно меншій, оселилася Поля з своєю дівчинкою.
Для Софії служниця і її дочка були зараз тягарем. Вона дуже шкодувала, що взяла їх з собою. Поля тепер, після зустрічі з Пимоном, цілими днями плаче. Все в неї падає з рук, все вона забуває, і це тільки дратує Софію. Завтра вона одішле їх додому.
Коні спинилися біля двору. Снігові замети сягали майже вікон невеликої, але охайної хати. Міцний мороз, немов художник, розмалював шибки дивними візерунками.
— Ось тут я живу,— сказала Софія, запрошуючи Якова до хати. Вітер і мороз розрум'янили її щоки, посріблили пасемце волосся, що ненароком вибилося з-під білої шерстяної хустки. В очах її світилася радість. У ці хвилини, здавалося, вона забула про все. Для неї зараз не існувало більшого щастя, аніж те, що Яків з нею і вона може сісти поруч нього, може взяти його сильну, мужню руку в свою, дивитися на нього, слухати рідний голос, милуватися своїм коханим...
"Нікому... Нікому його не віддам! Мій він... мій!"
Давні мрії про недалеке щасливе майбутнє приємним хвилюванням сповнювали груди, і тоді особливим блиском сяяли очі в Софії, і погляд тих очей немовби говорив Якову про велику тугу й журбу за ним, про жіночу вірність і гарячу, пристрасну любов до нього, єдиного, найдорожчого для неї в світі...
"Невже ти не бачиш, як я люблю тебе, як бажала я цієї зустрічі з тобою?"
Він, звичайно, бачив і розумів усе, що творилося зараз в її душі, але був підкреслено стриманим і обережним.
"Я добре тебе знаю... Я зумію приборкати. Адже по очах бачу — одвик ти від мене, іншу зустрів, але любиш не її, а мене... І це я відчуваю, знаю... ти мій... і будеш моїм назавжди..."
Софія не стала кликати Полю, а сама приготувала Якову закуску, поставила на стіл пляшку найкращого вина; частуючи дорогого гостя, уважно стежила за тим, щоб він їв. І ця особлива турбота, навіть ніжність, здивувала Якова. Адже він не забув останньої зустрічі з нею в лісі. Міцне вино приємною теплотою розливалося по тілу. Він чекав, що ось зараз вона почне розповідати про ті новини, заради яких він приїхав сюди. Але Софія, взявши його руку в свою, мовчки, пристрасно дивилася йому в обличчя.
Він, розгадавши її бажання, густо почервонів. На ній було темно-вишневе плаття, те саме, що його він добре пам'ятав і яке йому дуже подобалось.
— Для тебе його одягла... Знаю — любиш.— Вона поклала йому на плечі свої теплі руки і, не зводячи з нього очей, сказала:— Ти, Якове, пробач мені... за ту зустріч... Образила я тебе тоді... І сама не знаю, як це трапилось... Але я потім спокутувала цю провину.,, тугою за тобою... Милий мій... Як мені хороше з тобою!
Вона пригорнулася до його грудей. Він вдихав знайомі й приємні пахощі її волосся, відчував близькість її трепетного тіла і дивувався: навіщо це все?.. "Невже, маючи такі багатства, вона досі не знайшла собі чоловіка?.. Що думає? Чого від мене хоче?"
— А коли тебе не стало у слободі, я ходила, мов пропаща. І що не роблю, і куди не піду — все ти у мене перед очима. Хтось на вулиці заграє на гармоні — я до вікна біжу. Все думається— твоя гармонь, тебе побачу... Я твої листи читаю, ті, що ти додому надсилаєш. Всі вони в мене зберігаються. Хочеш — покажу? — Вона взяла сумочку, вийняла звідти пачку листів.— Я їх випрошувала в твого батька, і він давав, тому що обіцяла йому привезти з фронту...— Вона підвела голову, закоханими очима глянула на нього, рішуче сказала: — Я обіцяла йому привезти з фронту тебе, Якове.
Коли б черкнула блискавка або в морозяному небі розляглися громові перекати, він, здається, менше здивувався б, аніж зараз, почувши від неї цю незрозумілу й непотрібну для нього новину. А Софія, нічого не пояснюючи більше, обняла його.
— Не хочу, Якове, щоб твої очі були мертвими... не хочу. Не дам!..— Вона цілувала його в губи, в лоб, у щоки, як цілують люблячі матері своїх маленьких дітей. Яків хотів їй щось сказати, а вона, охоплена якимсь внутрішнім поривом, гаряче переконувала його: — За сотні верст я поспішала до тебе, щоб швидше побачити, забрати тебе звідси, з окопів. У мене є гроші, багато грошей, Якове, а справжнього життя я не маю. В розлуці з тобою зрозуміла — люблю тебе... Я молода. Ти теж молодий, розумний, красивий. Хочу мати такого чоловіка. І я знаю: якщо ти будеш зі мною, ми, при теперішній війні, будемо мати баришів вдвоє, втроє більше. Я склала договір на поставку фуражу для кавалерії. Знаєш, скільки тисяч можна заробити на цьому ділі! Мені потрібний чоловік, у якого б робота горіла з руках і на плечах була кмітлива голова. У військовий час можна не тільки себе, але й онуків своїх забезпечити. І я вирішила взяти тебе з передових позицій до слободи.