— Не займай,— кричали інші,— всю силу втратиш одразу, весь авторитет твій зникне.
— Не підійметься в нього рука таку розкіш знищувати. Пестив, викохував і раптом — геть! Де це видано?
Безногий солдат уже хотів було послужливо простягнути бритву, але якесь передчуття зупинило його в останню мить.
Глянувши Пимону в очі, він швидше відчув, аніж зрозумів страшний намір і зблід.
— Ти що? — спитав він ледве чутно.— Що надумав? Пимон з жахом подивився на бритву, на безногого солдата.
— Забери... Не треба! — і, розмашисто перехрестившись, ліг на подушку, заплющив очі.
Сосновий ліс.
На поляні стоїть двоколка. Горять свічки. Тихо падають сніжинки на непокриті солдатські голови.
Завтра різдво. Полковий священик приїхав на передову відправляти богослужения, і це нагадувало про рідну домівку.
Хто знає, що буде завтра? У німецьких окопах тища, спокій, але знову може початися артилерійська підготовка і слідом за нею наступ. Блимає полум'я свічок, падають на засніжену поляну солдатські тіні, а за поляною густою стіною протягнувся ліс. Там, у темній гущавині, чатують нічні дозори.
У шерензі, недалеко від двоколки, стоять Яків Македон і Артем Черкашин. Трохи ліворуч від них — Метелик. Його рана на диво швидко загоїлась, і головний лікар, знявши пов'язку, сказав:
— Здоровий. Цілком здоровий.
У медичній картці Костянтина Метелика було відмічено: "Годен". І його знову відправлено на передову.
Метелик уважно, хоч і непомітно, стежив за більшовиком, присланим сюди, на фронт, для підпільної роботи. Про те, що Артем Черкашин — підпільник, він дізнався від Пимона під час однієї з нічних задушевних бесід.
Артем, як і всі солдати, стоїть без шапки. На стрижену голову і на шинель падають сніжинки. Він молиться, як усі, хоч Пимон по секрету сказав про нього: "У бога не вірить, сміється з попів". Це викликало в Метелика ще більшу зацікавленість, бажання ближче узнати Артема.
В передньому ряду — Кузьма Сукачов і доброволець Терень. У хлопця померзли вуха. Червоною з холоду рукою він старанно розтирає їх. Там же стоїть Савелій, тримаючи в руках шапку.
Солдати все частіше говорили про мир. Багато вже з тих, хто з надією чекав його, давно лежать у могилі або ж скаліченими повернулися до своїх родин.
Чи скоро настане довгожданий мир, Метелик не знав, але, може, знає Артем Черкашин. Розпитати б у нього, щоб не томитися даремно, не ждати, не думати про швидке повернення додому. З неослабним інтересом він продовжував свої спостереження. Ось з'явилася звідкись Ніна, стала поруч брата. Метелику дуже хотілося підійти до неї, дружньо потиснути руку, подякувати за порятунок. Адже після тієї пам'ятної ночі він бачить оце її вперше. Але як підійти до неї під час божої служби?
Метелик, слухаючи молитву, піймав себе на блюзнірській думці про попа, гугнявий голосок якого викликав недобрі почуття
"Ну, ось править він богослужения... А раптом німці ударять з гармат... Як же цей піп: втікатиме чи ні? Напевне, рясу б підійняв..."
Жахнувшись того, що він міг так подумати про Христового пастиря і цим мимоволі образив бога, Метелик почав хреститися, замолюючи в душі свій мимовільний гріх.
Догоряла на двоколці свічка. Ніхто не замінив її іншою. Священик, закінчивши службу божу, звернувся до солдатів з проповіддю. Говорив він про завтрашній великий празник різдвд Христового, про те, що не всі воїни зможуть святкувати цей день. Багато солдатів залишаться в окопах на своїх бойових постах, але хай не ремствують і не гніваються на бога. Тільки він один, всемогутній і всевидющий, може вберегти їх, рабів своїх, від смерті. Надійде колись день довгожданого миру, повернуться воїни до своїх селищ, обіймуть рідних і близьких.
— Але треба наблизити цей день перемоги, розгромити ворога, що вирушив па наші споконвічні землі, щоб онімечити руських людей, повернути їх у вічне рабство. Але не буде так, як того хочуть смертельні вороги. Ви, воїни землі російської, ви, хоробрі руські солдати, не дасте топтати наші ниви, грабувати селища, спустошувати рідний край. Всі, як один, ви своїм життям і своєю кров'ю будете самовіддано відстоювати отечество, віру Христову, царя православного.
Артем, примружившись, дивився на попа, ледь посміхаючись. Тільки спостережливе око могло помітити приховану зневагу й огиду до попа, що вимагав від солдатів терпіння, готовності в будь-який момент віддати своє життя за царя-батюшку.
Догоріла остання свічка. Хтось поставив замість свічки на двоколці ліхтарик. Священик, ' співаючи молитву, запросив і солдатів приєднатися.
Рождество твое, Христе-боже наш, Возсия мирови свет разума...
З лісу з'явилася пара коней, швидкою риссю наближаючись до солдатів. Не доїжджаючи метрів тридцять, коні спинились. Одягнена в дорогу шубу, білі фетрові валянки, пов'язана теп-' лою хусткою, підвелася жінка і, спираючись на руку прапорщика Безсалого, встала з саней.
Придивившись, Яків пізнав Софію Ізарову. Він уже чув — Софія одержала від інтендантства замовлення. Чув також і про зустріч її служниці Полі з своїм чоловіком. Знав навіть, що Софія зупинилася в прифронтовому селі, але ніколи не думав, щоб вона наважилась приїхати до полку, розміщеного на передовій позиції.
Софія Ізарова пильно вдивлялася в солдатські обличчя, когось, очевидно, розшукуючи серед них.
Останній звук молитви завмер у хащах лісу. Почулась команда: "Вільно!",— і тоді Софія підійшла до Якова Македона, привіталася з ним і тут же помітила пару дівочих, сповнених цікавості очей.
— Знайомтесь, Софіє Іванівно. Це мої найкращі друзі. Артем Черкашин, а це його сестра Ніна.
Софія, ще раз глянувши на дівчину, відчула в ній суперницю, і радість її потьмарилась. Приховуючи своє незадоволення милою посмішкою, вона дивилась у променисті очі дівчини, а настирлива, неспокійна думка, як вогонь, обпалювала їй душу: "її любить Яків чи й досі любить мене?" Треба було щось сказати, обірвати незручну мовчанку.
— Ви така молода і така хоробра. Я, здається, нізащо в світі не відважилася б тут жити. Я боюся стрілянини.
Говорячи це, Софія стежила за Яковом. Кожного разу, як тільки погляд його спинявся на дівчині, обличчя його світлішало, немовби в глибині душі засвічувались таємні вогні.