— Обережніше, синку!
Вітер розгойдував крону, і разом з нею гойдався підліток, пильно озираючи лісову дорогу. Упевнившись, що йому ніщо не загрожує, він вийняв ножівку.
З-під гострих зубів полетіла жовтувата тирса. Захоплений своєю справою, Серьожа не помітив, та й ніхто не помітив, як навпростець, через чагарники орішини, до дуба підійшов Лук'ян з мисливською рушницею, купленою у Метеличихи.
— Пиляєш?
Серьожа завмер. Він зрозумів, що тепер сховати ножівку не пощастить. У сірому піджаку, у великих мисливських чоботях стояв унизу Лук'ян і колючими очима стежив за підлітком.
— Ну, хлопче, кидай пилку.
Але Серьожа, не кидаючи ножівки, поліз вище, наче це могло врятувати його від розправи. Така неслухняність розлютила Лук'яна, і він закричав, багровіючи від злості:
— Злазь! Злазь, кажу тобі!
— Не кричіть на нього,— стала на захист свого хлопчика мати.— Не лякайте. Я йому сама скажу, і він злізе.
Але Лук'ян, не звертаючи уваги на Сукачиху, зняв з плеча рушницю.
— Довго я тебе проситиму? Злазь, чортеня, злазь зараз же, а то стрілятиму!
— Не лякайте дитину! Не дам! — метнулася до Лук'япа Марина. Та в цей момент біля вуха у неї просвистіла ремінна нагайка і з усього розмаху опустилась на її сатинову кофточку. Марина зойкнула від різкого несподіваного болю. Але не заплакала. Дика лють раптом засвітилася в очах матері, готової на все заради своєї дитини. Схопивши першу ломаку, що потрапила їй на очі, страшна в своєму гніві, вона сміливо пішла на Лук'яна. Несподівано гримнув постріл, віддавшись луною у хащах, і слідом за пострілом розпачливий материнський крик. З вершини дуба, чіпляючись за гілля, падав Серьожа. Забувши про все на світі, мати, як безумна, кинулась до сина, обмацуючи його руки, ноги, голову.
— Живий... живий...
Крові не було, тільки на обличчі виднілися червоні дряпини.
— В повітря баХнув я, в повітря...— белькотів переляканий Лук'ян, зрозумівши всю серйозність того, що сталося, і так же швидко й непомітно, як з'явився, зник у чагарниках.
Мати обіймала хлопчика, тормошила його, а він, блідий, лежав на спині без будь-якого руху. Затуманені очі були ледь відкриті, але він, втративши свідомість, нікого не бачив перед собою.
— Серьожо... Синочку мій... Серьожеиько! — ридаючи, кричала мати, і жах нестерпним болем стискав серце, бив, наче молот, в її мозок.— Живий?.. Ти живий... скажи мені... скажи хоч словечко... Серьожо!
Хлопчик лежав, байдужий до її криків, благань і ридання. Раптом мати затихла, підвела голову. В очі їй страшно було глянути, стільки світилося в них горя, відчаю, тупої розгубленості, майже божевілля.
— Помер...— ледве чутно прошепотіла вона,— помер мій Серьоженька, по-омер! — і впала на тіло синочка, безтямно ридаючи...
Можливо, цей крик, можливо, її сльози, що капали на зблідле личко, привели Серьожу до пам'яті. Яснішими стали його очі, заворушилися губи, почувся тихий голос:
— Води...
Але води не було. Йому дали соковиту грушу, потім іще одну. Він жадібно ковтав сік, не розуміючи, певне, що з ним трапилось. Мати дивилась на сина, ніжно гладила його обличчя, руки, відчуваючи приємну теплоту живого тіла.
— Треба піти до пристава поскаржитись. Адже він міг згубити хлопчика... Міг скалічити на все життя. Такого не можна прощати,— сказала більш рішуча Метеличиха.
І тут же їй заперечила Базаліїха:
— Кому скаржитись? Приставу? Та він майже щодня в гостях у Лук'яна буває. Разом горілку п'ють. Хай наші чоловіки з фронту повернуться. їм розкажемо... Вони заступляться за нас. А у пристава на Лук'яна управи не знайдеш.
— Встану я...
Серьожа спробував було підвестися, але, зойкнувши від болю, знову впав на землю. І цей зойк, мов сильний удар, приголомшив матір. Передчуття якоїсь страшної, неминучої катастрофи нависло над нею з новою силою, погасивши в душі її недавню надію.
— Пропав мій хлопчик! — сказала вона, ледве ворухнувши губами. Але Серьожа почув ці слова, зрозумів її страх, і йому стало дуже шкода мами. Щоб хоч трохи її заспокоїти, він узяв матір за руку своєю теплою ручкою.
— А мені вже краще. Я зараз устану,— і дійсно, напружуючи сили, підвівся на ноги, підтримуваний солдатками.— Я думав, у мене... вистрілив... І чого я злякався?..— Серьожі не вистачало повітря, тому й говорив він поволі, задихаючись, немовби на груди йому поклали щось велике й важке, від чого ніяк не можна було звільнитися.— А за ножівкою... я завтра... прийду... Вона лишилась там... на дубі...
Серьожу вели під руки солдатки, а слідом ішла мати, зірко стежачи за сином, готова в першу-ліпшу секунду підхопити його ослабле тіло. Ішов він, плутаючи ногами, напружував усі сили, щоб не застогнати від болю і цим зайвий раз не злякати матір. Шуміло в голові, а йому здавалося, що звідкись налетів раптом вихор і перед очима заметалися в страшному єдиноборстві дуби, липи, ясени; виверталися з корінням могутні стовбури, починався невиданої сили ураган, і Серьожа з жахом зашепотів:
— Стійте! Не можна... Ви бачите, там падають дерева. Серьожу посадили на землю, щоб він трохи перепочив. Для
нього вибирали найспіліші груші. Кислувато-солодкий сік їх утоляв спрагу, відновлював сили. Уже не паморочилась голова, як раніше, тільки відчувалася велика втома.
— Коли виросту, я згадаю йому цей постріл,— несподівано сказав підліток, і в очах його спалахнула злість.— Багач проклятий!
Тепла долоня матері погладила його біляву голову.
10
Бакалійна крамниця Безсалого. З вулиці низенькі двері, оббиті листовим залізом. На міцних засувах висять важкі замки. З двору — окремий хід. Вузькі двері не защеплені зсередини на гачок.
У крамниці, зігнувшись над прилавком, сидить Трохим Іванович. При світлі маленької гасової лампочки поміж мішками з борошном, діжками з оселедцями та медом його одразу і не помітиш. Довгі пальці звично цокають кісточками рахівниці.
Останніми днями в нього добра виручка. Серед мідяків і срібла виблискують три золоті п'ятірки. Золота не випускає з своїх рук Трохим Іванович. У хаті є скринька, куди він таємно складає оці, найдорожчі за все для нього, вічні гроші. І скільки там уже зібрано золотих монет — це знає тільки він. Нікому не довіряючи ключа від завітної скриньки, Трохим Іванович носить його на зеленому шнурочку поруч з натільним хрестиком, сподіваючись, що вже ніяка стороння рука туди не добереться.