А коли пролунав гудок паровоза, розчервоніла дівчина, про воджаючи Метелика до вагона, сказала:
— Живий зостанешся, приїжджай хоч на деньок погостювати. Дуже буду рада. Сподобався ти мені...
— Прощай, дівчино... Не згадуй лихом. А після війни, коли живим лишуся, поспішатиму додому. У мене молода дружина і синок.
— Ну, бог з тобою,— сказала дівчина, ставши раптом серйозною.— А я тебе пам'ятатиму.
Поїзд рушив далі. На пероні стояли дівчата, проводжаючи ешелон — не перший і не останній.
— Як вона? — розпитували Метелика товариші.— До хати запрошувала чи ні?
— До такої йти страшно — причарує...
— Дружина б знала...
— А звідки їй дізнатися?
— І чого ви до чоловіка причепилися? Ну, потанцював з дівчиною трохи, гріха в тому нема.
Метелик, не відповідаючи на жарти товаришів, дивився на перон, де ще й досі стояли дівчата в кольорових сарафанах, а серед них ота, найжвавіша, в якої він не спитав навіть імені.
Скоро і станція, і дівчата зникли з очей. Метелик виліз на нари, міцно заснув.
Прокинувся він уночі. Крізь розчинені двері було видно зоряне небо.
На невеликому полустанку вийшли з вагона. Навкруги запустілі й, здавалося, мертві лежали поля. У темінь ночі летів тупіт солдатських чобіт. Ішли мовчки. Відчуваючи близькість фронту, жадібними очима оглядали незнайому місцевість. Незабаром на обрії з'явилася чорна смуга хмар. Вона швидко зростала і, гнана вітром, закривала величезний простір неба. Одна за одною згасали зірки. Ніч ставала темнішою.
— Намочить нас,— тихо сказав Кузьма, звертаючись до Якова.— Бачиш, яка хмара суне.— І, трохи помовчавши, продовжував: — Край якийсь дикий... Ні хутора, ні села... Хоч би де вогник блимнув... Темінь... Живої душі не побачиш.
— Прифронтова зона. Звідси людей, напевно, виселили... Тому й вогників не видно. А села... Села повинні бути,— сказав Яків, і обоє надовго замовкли.
Пішов дощ. Слизькою зробилася дорога. Траплялося, що хтось із солдатів падав, порушуючи стрій, і тоді прапорщик Безсалий злісно кричав:
— Зуби повибиваю! Досі ходити як годиться не навчилися, твердіше ногу став! — Він хотів показати, як саме треба ставити, але сам, посковзнувшись, упав. Кілька солдатів стримано засміялись. Безсалий більше не робив солдатам ніяких зауважень і не кричав на них. Дощ не вщухав. Мокрий одяг ставав важким. Найслабіші піхотинці починали відставати.
У відкритому степу зустріли світанок, похмурий і дощовий. Дорозі, здавалося, не було кінця-краю. Солдати вдивлялись у далечінь, сподіваючись побачити будь-яке людське селище, аби влаштувати там зупинку, перепочити трохи, перевзутися. Та перед очима лежали все такі ж одноманітні, безлюдні поля. Неорана земля була густо вкрита окопами. Де-не-де по полю валялося кінське падло, і тухле м'ясо розтягували здичавілі собаки та сите гайвороння. Недалеко фронт. Густі хмари низько пливли над головою, закриваючи сонце. Солдати мерзли. Цілу ніч у поході — ні просушитися, ні відпочити не довелось.
Та нарешті попереду з'явилось щось подібне до селища. Підійшли ближче. Тихо в ньому, безлюдно, мертво, бо воно було майже зруйноване. На вулицях валялися поламані вози, розтрощені меблі, посуд, купи каміння.
З острахом і неприхованою жалістю оглядали солдати погорілі хати, зруйновані печі, понівечені комини — німі пожарища, чорну від попелу землю. Густий, задушливо-солодкуватий дух від падла, що валялося всюди, викликав нудоту, і дружинники мимоволі прискорювали ходу, намагаючись пройти через селище якомога швидше.
Раптом з вікна напівзруйнованої хати несподівано визирнула сива голова, а через хвилину на вулицю вийшов босий дід у полотняній одежі. Лахматий, страшний у своєму божевіллі, він ішов назустріч солдатам, сховавши за спиною руки. Не вгадаєш, що в них. Може, гранатою збирається почастувати старий ненависних йому озброєних людей, щоб помститися за вчинені руйнування і вбивства.
Безсалий зупинився, і пальці його мимоволі потягнулися до новенької кобури.
— Стій! —закричав він.— Стій! Руки вгору!
Дід зупинився на кілька секунд, а потім, не підіймаючи рук, спокійно пішов на Безсалого.
— Стій, тобі наказують! ЗастрелюІ Хтось застережливо й голосно вигукнув:
— Зараз гранату кине. У нього граната за спиною.
Дружинники в нерішучості спинились. Пролунав револьверний постріл. Ні крику, ні стогону. Тільки полотняна сорочка раптом почала червоніти на грудях у старого, розпливлась по ній кривава пляма. Пройшовши ще кілька кроків, він упав, мов підкошений. В жилавій руці його був міцно затиснутий кусок обгорілої цеглини.
Дружинники минули селище, і перед очима знову розляглося поле.
Зруйноване і спалене село, запустіння, задушливе повітря, забитий дід пригнічували Метелика, і думка про власну смерть ставала, як ніколи, реальною, відчутною. Ця думка щодалі більше міцніла у ньому, але дивно, він уже не відчував страху. Навпаки, якийсь невідповідний до обставин спокій обгортав його, робив байдужим до власної долі. "Двом смертям не бути, одної не минути",— пригадалося прислів'я, сказане дівчиною на далекій тиловій станції, і це прислів'я якнайкраще визначало його душевний стан у цю хвилину.
Окопів ставало все більше. Частіше зустрічались глибокі воронки, валялись позеленілі гільзи від патронів та снарядів. Та ось серед неораного поля, що геть-чисто заросло бур'янами і пожовклою травою, солдати побачили невелику смужку озимини. Вона звеселяла око хліборобів, нагадуючи їм про мирне життя. Але незабаром солдатська радість затьмарилась. Серед яскравої зелені виднівся свіжий горбок землі. Перебиту надвоє гвинтівку зв'язано солдатською гімнастьоркою, і на цьому своєрідному "хресті" сумно красувався змочений дощем картуз російського солдата з іржавою кокардою.
Це була перша могила воїна, що її побачили солдати.
Дружинники, проходячи повз "хреста", знімали картузи. Могила невідомого солдата нагадувала про грядущі битви і смерть.
"Ось так, можливо, і мене...— думав Метелик, дивлячись на заржавлені металічні частини гвинтівки,— і ніколи ні дружина, ні синок не дізнаються, де мене поховано".
Не зупиняючись, ішли далі. Уже далеко позаду лишився сумний могильний горбок. Метелик, обернувшись, побачив, як на картуз з кокардою, згорнувши крила, сів ситий ворон.