Соловей, соловей, пташечка, Канареечка жалобно поет... Раз, два, горе не беда...
— Праве плече вперед, а-арш! — і довга колона, вигинаючись, повернула до станції. Дружинники прискорили ходу. Дружинники відправлялися на передові позиції кривавого царського фронту.
7
Метелик довго стояв біля розкритих дверей товарного вагона. Перед очима пропливали ліси, поля, ріки, села з вітряками на пагорках, але він, здавалося, нічого не помічав. Навіть у ритмічному стукоті коліс йому вчувалося: "На фронт, на фронт, на фронт". І, щоб не думати про це, Метелик почав уважно розглядати своїх сусідів. На дощатих нарах спало кілька солдатів, але його увагу привернув щупленький, вузькогрудий мужичок з веснянкуватим обличчям, з очима, застиглими, мов у мерця, стрижений під машинку. Метелик його раніше не помічав. Хто він? Звідки? З якої частини потрапив сюди? Сидів солдат на нарах, обнявши довгими руками худі коліна, і примруженими очима дивився в далечінь.
— За рідною домівкою скучаєш, браток? Кого залишив?— співчутливо спитав у нього Метелик, але той, заглиблений у свої думки, очевидно, не чув запитання, бо нічого не відповів.
А трохи далі, біля нар, скупчилися солдати. Всі вони слухали, якого листа збирався надіслати додому Кузьма Сукачов.
Та Метелика цікавив зараз не лист, а оцей невідомий йому солдатик з веснянкуватим обличчям і застиглими очима, що своїм виглядом викликав у нього не тільки співчуття, але водночас і цікавість.
"Чому він мені нічого не відповів? Може, глухий?" Метелик хотів було вже сісти поруч, як раптом помітив на ногах у солдата великі, брудні нігті. Стало гидко. Хотілося сказати: "Обріж... Недобре з такими нігтями..." Але нічого не сказав, а тільки одвернувся, стежачи за тим, як пропливала перед ним обочина дороги, вкрита пожовклою травою.
Поїзд врізався в густу смугу мішаного лісу. Замелькали високі сосни, між якими де-не-де виднілися берези, дуби, горобина.
— У нас такого добра нема... у нашому краю все степ та степ,— несподівано, ні до кого не звертаючись, сказав веснянкуватий солдат. Метеликові дуже хотілося спитати в нього, звідки він родом, чи є в нього дружина, діти, але обличчя степняка знову стало напружено-зосередженим, неприступним.
Поїзд спинився на невеликому полустанку.
— Якщо мене заб'ють,— диктував далі Кузьма Сукачов, спостерігаючи, як на білому аркуші поштового паперу Яків Македон старанно виводив олівцем слова,— якщо мене заб'ють, нову сорочку, сатинову, ту, що купив на ярмарку, і хромові чоботи продай, Марино, щоб наші діти не голодували.
Мовчки слухали солдати. Терпляче чекав Яків продовження листа, але Кузьма замовк.
— Сорочку... ту, що купив на ярмарку...— немовби отямившись, повторив Кузьма.
— Це написано.
— Закресли... Оце місце закресли, де про смерть... Цього не треба — плакатимуть.
Яків старанно закреслив кілька слів.
— А мене коли заб'ють, то нічого буде й продавати,— знову озвався солдат з густим ластовинням на обличчі.— Тільки плакатимуть.
Всі подивилися на нього. У подраних штанях, солдатській гімнастьорці з слідами невідмитої крові, він сидів ось так уже кілька годин.
— Ти хто будеш? — спитав у нього Яків Македон.
— Я? — перепитав солдат, але нічого не відповів. Поїзд мчав далі на південь.
— Що ж ти, браток, про себе не розповідаєш? Хто такий, звідки будеш? — підсів, нарешті, до нього Метелик, протягуючи кисет з махоркою.
— Звідки? Я з Таврії. Чув про наші краї? — Він одірвав шматочок газетного паперу, взяв пучку махорки й продовжував: — Сім'я у мене лишилася вдома. Велика сім'я...— і його худорляве обличчя потягнулося до засвіченого сірника.
Говорив він мало і неохоче. Не випускаючи з рота самокрутки, знову обійняв руками коліна, замовк. Метелик, давши йому спокій, ліг на нари, але заснути не міг. У сусідньому вагоні хтось грав на балалайці, чулися пісні, примовки, сміх.
Під'їжджали до вузлової станції. Коли поїзд спинився, прийшли дружинники з сусіднього вагона.
— Якове, паровоз набиратиме воду, діставай гармонь. Потанцюємо з дівчатами.
— Це можна.
Яків вийшов на перон, заграв, одразу біля нього зібралася молодь.
— Ширше коло! — кричали солдати.— Танцювати будемо. Замелькали, розвіваючись, широкі спідниці, кольорові сарафани, білі хустки. Один з солдатів, найкращий серед дружинників танцюрист, нахабно обіймав дівчат, вигукуючи:
— Ех ти, ягідка!
Дівчата тільки сміялись, розуміючи незлобивість жарту цього веселого, бравого солдата, і охоче йшли з ним танцювати. А одна, очевидно, найбідовіша і найсміливіша, підійшла до вагона ближче, подивилася Метеликові в очі.
— Чого сумуєш, солдате?.. Двом смертям не бути, одної не минути,— говорила вона страшні слова, а очі в неї іскрились запальною веселістю. На нарах підводилися літні ополченці, позирали на жваву дівчину. Вона не соромилась тих поглядів, уперто домагаючись свого:
— Та ходімо ж, ходімо, солдате, адже поїзд скоро рушить, а мені охота з тобою потанцювати,— сміючись, вона сміливо дивилася в обличчя Метеликові.— Ну, чого соромишся? Потанцюємо. Все одно дружина не дізнається.— І таки витягла його з вагона.
До них підійшов молоденький кирпатий солдат з веселими очима.
— Не чіпай його,— він одружений, а я холостий. Я одружусь з тобою після війни, коли живим лишуся, їй-богу, одружусь! — запевняв солдат і навіть хрестився для більшої переконливості. Дівчина, лукаво посміхаючись, сказала:
— Ну який з тебе мужчина? Одна видимість. Не люблю я отаких щупленьких та низеньких.
— Він — нічого... Він хоч і непоказний з вигляду, зате жвавий. Ти, дівко, даремно хлопця ображаєш.
— Ти його спочатку попробуй... Він розважить... Він пригорне...
— Солодким здасться.
Сміх, сороміцькі жарти не відігнали дівчину від вагона. Цупко тримаючи Метелика за руку, вона потягла його до гурту, стукнула закаблуком, лукаво повела густою бровою, всміхнулася... І не витримав Метелик. "Ех, де наше не пропадало! — подумав він у цю хвилину.— Може, й на світі не судилося мені довго жити. Хороша дівчина. Смілива! Потанцюю з нею!"
Розправивши плечі, він ударив закаблуком об землю і почав таке виробляти ногами, що у всіх викликав подив і схвалення.