— Дядечку Артеме, болить? А за віщо вони били? Ти добрий... Я тебе люблю...— маленькі рученята ніжно обняли металіста.
— Не завжди так буде, Ванятка, що нас, робітників, битимуть та стрілятимуть! Ще доживемо ми з тобою до таких днів, коли не буде ні царя, ні жандармів, ні поліції,— говорив Артем, відповідаючи на якісь свої думки.— І може, скоро й таке трапиться, що прийдуть з фабрики а чи з заводу робітники й запитають: "А де тут живе Ванятка Шорохов, сирота?"
— Я сам їх зустріну,— пообіцяв хлопчик і затих, слухаючи розповідь.
— Знайдуть вони тебе і скажуть: "Збирайся, хлопчику, в дорогу".
— А мама теж поїде зі мною?
— Поїде. І привезуть тебе, сина робітника, до такого красивого царського палацу над морем, що тобі й не снилося ніколи. На воротях буде напис: "Ласкаво просимо!" І ось ти заходиш на подвір'я. Доріжки висипано піском, а за доріжками різні квіти, кущі троянд рожевих, білих, багряних... І куди не глянеш — скрізь так гарно та красиво, що очей не можна одірвати. Там озера з білими лебедями...
— ...білими лебедями,— повторює в захопленні Ванятка, боячись пропустити бодай слово.
— А там фонтани дивовижні, а там такі дерева тінисті, крислаті й могутні, що ніде більше таких не побачиш. І все це буде для вас, дітей. Дивися тоді на цю красу, милуйся, набирайся сил та здоров'я. А житимеш ти в палаті, де високі стелі, багато свіжого повітря, багато сонця й тепла...
— Це казка? — спитав серйозно Ванятка, дивлячись Арте-мові в очі.
— Ні, не казка... Так буде, хлопчику мій. Знаю — буде! — говорив Артем, наче хтось сторонній і злий намагався пригасити його завітні мрії, його давню й непохитну віру в майбутнє, сповнене радості, вільного труда, довгожданого й великого щастя.— Буде! І ти, Ванятка, цього щастя зазнаєш. Покладуть тебе в чисте ліжко, дадуть чисту нелатану білизну і скажуть: "Жив ти, Іване Шорохов, на робітничій околиці, в кімнатці з одним вікном і низькою стелею. Не знав ти радості. Дитинство твоє було бідне, злиденне й голодне. Та вже тій бідності не вертатися. Живи, Іване Шорохов, виростай, вчися добре у школі, добре й чесно працюй і. ніколи в житті не забувай, що твоє щастя і щастя таких, як ти, дітей здобуте батьками дорогою ціною. За нього гинули люди на барикадах, і в тюрмах, і в далекому засланні... Не забувай, Іване Шорохов, ні свого батька, ні своєї матері!"
— Не забуде... Він не забуде! — почувся несподівано тихий, але знайомий голос від дверей, де у благенькій одежині стояла схвильована й бліда жінка.
— Мамо! Мамочко! — крикнув Ванятка, кидаючись до неї, а вона тремтливими, ослаблими руками обіймала його, цілувала личко, голову, рученята, змочуючи їх рясними сльозами.
Схвильовані Ніна й Артем дивилися на цю зворушливу зустріч матері з сином.
— Ага, мама повернулась... Моя мамочка прийшла... А мені дядечко Артем сорочку нову і штани нові купив! — кричав Ванятка, сяючи щасливими оченятами.
Галина Шорохова підійшла до Ніни, хотіла їй щось сказати, але губи затремтіли, і без єдиного слова робітниця впала на груди дівчині й забилася в риданні. Ніна відчувала, як здригалося знесилене тіло, як кволі руки вдячно обіймали її, вірну подругу, що доглянула Ванятку, і в цих мовчазних обіймах було стільки материнської любові, подяки й почуття, що Ніна, не стримавшись, заплакала теж, а схвильований Артем, покашлюючи, одвернувся до вікна.
— Спасибі, Ніно... Ти як сестра... Не забуду... Доглянула синочка мого, Ванятку...
— Хіба варто про це говорити,— сказала Ніна, втираючи сльози.— Ми з Артемом полюбили його, мов рідного...
— Спасибі вам! — промовила Галина, підійшовши до Артема. Погляди їхні зустрілись. Не одводила й не опускала Галина очей, як то було раніше при зустрічах з ним. Зараз карі очі її, зволожені сльозами, дивилися прямо йому в лице, а тихий, схвильований голос таким же хвилюванням відбивався в душі Артема.— Не знаю, як і дякувати вам... за все... і за синочка... і за обновку, і за те, що провідували мене в лікарні, передачі мені носили, підбадьорювали добрим словом... Коли б не ви, Артеме, хто знає, чи підвелася б я з ліжка...
— Ну хіба ж можна, Галино, про це говорити?.. Я так мало зробив для вас.— І він мимоволі взяв її руки в свої. Вона, ледь усміхаючись, дивилася йому в лице, а щоки її наливалися рум'янцем від внутрішнього збудження й невимовної любові, яка розцвітала в її серці.
— Спасибі... Я не забуду...
Артем помітно схвильований. Він дивиться в її глибокі, темні, такі дорогі для нього очі, посміхається до неї, говорить голосом, у якому бринять нові, не знайомі для сестри нотки великого жалю, співчуття і особливої ніжності, яка межує хіба що з коханням.
"Так, він її любить, але чомусь криється з своєю любов'ю",— остаточно вирішує для себе Ніна, спостерігаючи їх обох.
— Ви, Галино, так дякуєте, що мені стає незручно, бо дякувати, власне, немає за що. Ви краще розкажіть, як почуваєте себе зараз... Тільки сідайте. Ви втомились... Вам важко стояти,— і він підставив їй стілець, бережно взяв за плечі.— Ось так, відпочивайте... А може, ви їсти хочете?
— Я вже їла.
Він дивився в її змарніле обличчя, і серце його стискалося від болю й жалощів до неї.
Як він страждав! Як не спав ночами, особливо в дні кризи, коли невідомо було, чи виживе вона, чи навіки склепляться повіки, закривши карі очі, що в них він так любить дивитися, її дорогий образ владно й таємно живе в його душі, і сестра це відчуває.
Але жодним словом досі він не прохопився Галині про свою любов. Він наче замикав свою душу перед її світлим поглядом, старався жартувати або поспішав кудись, а Галина в такі хвилини розгублювалась, не маючи змоги його зупинити.
І тільки раз повідала вона свою таємницю Ніні Черка-шиній.
— З Артемом зустрілася в парку, зовсім випадково, і знаєш, що він мені сказав? Він сказав: "Хороша ти, Галино, ніжна, добра..." — і пішов у своїх справах, а я стояла, дивилась йому вслід і, віриш, Ніночко, плакала.
Чомусь саме ця зустріч і ці слова пригадалися зараз Галині. Вона рада, що бачить Артема, чує його голос, відчуває тепло його сильних, мужніх рук, його дружні турботи.
— Вам треба, Галино, поправитись. Треба кращу їжу... Тут ось для вас...— і Артем подав їй гроші.— Візьміть. На перший раз вистачить, а там щось придумаємо.