Ніна побачила карі оченята, звернені на неї. В них світилося здивування й радість. Покинувши своє майстрування, хлопчик схопився на ніжки і, розвівши рученята, мов метелик, легкий і бистрий, кинувся їй назустріч.
— Тітонько Ніно!.. Тітонько Ніно...
Схопила його на руки, пригорнула до грудей,"відчувши, як щось незвичне, хвилююче й ніжне заповнило їй груди, немовби тепла, нагріта сонцем, прозора й легка хвиля доторкнулася раптом до її серця.
— Хлопчику мій... Гарнісінький мій!..
Вона цілувала його бліді щічки, забувши навіть, чого прийшла і що повинна була тут робити.
— А мама де? Де мама? — спитав Ванятка, і це запитання обдало Ніну морозом.
"Що робити? Сказати правду? Змовчати?"
Вона поставила його на підлогу, а він, тримаючи її два пальці в своїй ручці, дивився їй просто в обличчя. В його оченятах вона читала тривогу, благання і страх.
— Де моя мама? Де? — закричав він, здогадавшись, що тітонька Ніна приховує від нього якусь страшну вість.— Де, де моя мамочка?
І цей вимогливий крик і жалібний погляд так вразили Ніну, що вона в першу хвилину розгубилась, не знаючи, як їй треба діяти.
"Хіба сказати йому правду?" їй здалося, що він розуміє її вагання. Оченята його нетерпляче ждали відповіді, а худенька ручка смикала за пальці.
— Кажіть, де моя мама...
— Твоя мама сьогодні не прийде. Вона... вона в лікарні. Карі оченята, розширяючись, дивились на неї, а в оченятах
тих світилися виразний страх і розгубленість. Ручка його ослабла, звільнивши її пальці, личко стало ще блідішим.
— Як тато? — вимовив хлопчик стиха, і цей спогад вразив Ніну, мов замах ножа, спрямованого їй у серце...
У Ванятки здригнулася губа. Поривчасто він кинувся до Ніни, уткнувся личком в її плаття і так жалібно заридав, що вона знову схопила його на руки, притисла тремтяче від гіркого плачу тільце до своїх грудей і, не стримавшись, заридала сама.
Артем, повернувшись додому пізно вночі, побачив на невеликій канапці хлопчика у латаній, але чистій сорочці. Прикритий одіялом, він безтурботно спав, розкинувши на подушці рученята.
— Що це за гість у нас? — стиха запитав Артем, придивляючись до сонного хлопчика.— Та це ж Ванятка Шорохов. Правильно зробила, кирпата,— сказав він і своєю широкою долонею прикрив сестрину руку, що лежала в нього на лікті.— Я сам про це думав.
Вони стояли над сонним хлопчиком, стежили, як він дихав, як посміхався вві сні, і дитяча світла посмішка теплила Арте-мові очі. Це помітила Ніна, і їй стало приємно. Ще раз подумала в цю хвилину: "Любить він Галину... І хлопчика любить..."
Обережно, щоб не розбудити Ванятку, Артем підгорнув одіяльце, укутав його ніжки, і тільки тепер Ніна помітила на скроні у брата багрово-сизу пляму з запеченою кров'ю.
— Артеме! — скрикнула вона мимоволі.
— Тихо... Розбудиш... Нехай спить.
— Хто тебе так?.. Давай перев'яжу.
— Не турбуйся... Нічого страшного... Йодом уже я помастив.— Артем посміхнувся, щоб заспокоїти сестру.— Просто зачепила трохи шабля.
— Значить, була сутичка?
— Піших ми відтіснили. Тоді адміністрація фабрики викликала загін кінної поліції. Вони заходилися розганяти нагайками та шаблями... Ну, ми теж у боргу не лишилися. Ми їх камінням... Вечеря є? — запитав Артем, аби перевести розмову на щось інше.
Ніна бачила — брат дуже втомлений, але їй хотілося зараз дізнатися про основне, що її особливо цікавило.
— Робітники... на мітингу... що вирішили?
— Вирішили правильно — страйкувати!..
Немало бачила Ніна горя, немало зазнала кривди, утисків і образ. Та не про це думала вона зараз. Інші, світлі й хвилюючі спогади, як весінні легкі хмарини, пливли один за одним, і від їхнього повільного льоту й краси душа її сповнялася тихим спокоєм і радістю. 1 радість оту дав їй Ванятка Шорохов.
Мабуть, на все життя у пам'яті лишиться незабутній день. Ще лежав сніг, та в повітрі вже відчувався подих весни. Блакитнішим здавалося небо, прозорішими — хмарини. Високі й чисті, мов лебеді, вони пливли в сяйві сонця, звеселяючи зір Ванятки. Ласкавішим видавався йому і вітер, що голубив дерева, злегка шумів у їхніх кронах.
— Тітонько Ніно, погляньте, яка барвиста пташка. Бачите?— дзвенів у кімнаті милий голосок. Хлопчик спостерігав, як, діловито спираючись на ніжки й хвіст, пташина била міцним дзьобом у березову кору.— Тітусю Ніно, як вона зветься, ота пташка?
— Дятел.
Ніна теж залюбки стежила за пташиною, і радість хлопчика передавалася їй самій. Та ще більшою радістю засвітилися його оченята, коли в обідню пору до кімнати увійшов Артем.
— Ну, Ванятка, який випадок трапився оце зі мною. Іду через парк, коли дивлюсь,— заець-білячок стоїть біля дерева, лапкою мене до себе кличе,— розповідав Артем, і в очах його грали жартівливі вогники, яких не помічав Ванятка, але добре бачила сестра.— Підходжу я до зайчика, а він мене й запитує: "Скажіть, це у вас тепер живе кароокий хлопчик Ванятка?" — "У мене,— кажу.— А що?" — "Та ось що: передайте йому від мене пакуночок".
— А що ж у ньому, що? — заграли, заіскрились оченята, чекаючи, коли дядько Артем покаже йому сам надзвичайні заячі гостинці.
Артем поклав пакуночок на диван, роздягнувся і, не поспішаючи, став розгортати папір. За кожним його рухом жадібно стежив Ванятка.
Ось Артем витягнув невеличкий ворочок і дав його хлопчикові.
— Цукерки і пряники... Такі самі, як тато мені колись...— недокінчені слова завмерли на дитячих устах, бо дядько Артем вийняв ще пакунок, розгорнув його, і хлопчик аж сплеснув руками, побачивши нову сорочку й штанці.
— Мені?..
— Тобі, Ванятка. Носи на здоров'я
— Ой дядечку Артеме! — і хлопчик одразу почав приміряти обновку.— Можна в цьому й ходити? Чи тільки у свята одягати? Краще я буду у свята, щоб надовше вистачило. А я, коли виросту, буду металістом, як мій тато, зароблю грошей багато і куплю вам, дядечку Артеме, сорочку, і штани нові куплю, і тітоньці Ніні хустку нову, й плаття, і мамі плаття...
— От за це хвалю,— сказав Артем,— що хочеш бути металістом!— і він посадив хлопчика собі на коліна.— Малий іще ти. Багато чого не розумієш, та нічого, підростеш — зрозумієш потім.
Маленька ручка бережно потягнулась до Артемової скроні.