Народу ставало все більше.
Партизанські дружини і матері, блукаючи по вулицях, тривожно і боязко оглядали забитих; переконавшись, що серед них немає близьких їм людей, вони йшли до волості, сподіваючись там зустріти рідних воїнів.
Але не обійшлося без втрат. Ось одна з жінок схилилася над чорнобровим юнаком і раптом, дико скрикнувши, упала на труп. Минула хвилина, друга, третя... Жінка нарешті підвелася й пішла... В очах її не було сліз, але очі ті, сповнені відчаю, невтішного горя й страждання, здавалось, нічого не бачили перед собою. На плечі сповзла хустка, жінка не поправила її. Мов безумна, підходила вона до волості, де зібралися слободяни, сама не розуміючи, чого йде сюди і що їй тут потрібно.
Хтось із жінок співчутливо запитав у неї:
— Чоловік?
— Син,— ледве ворухнула сухими губами.— Сина... вбили... Молодиці пов'язали їй голову хусткою, а вона, покірна
й байдужа в цю хвилину до всього на світі, говорила, немов у маячному сні:
— Сина я візьму... Ховатиму... А мені треба побачити їх... партизанів... Хай за його смерть... За мою самотню старість. Хай вони...— і більше не могла вимовити й слова. Непереборна сила вела її назад, і, підвладна цій силі, вона знову підійшла до забитого сина. Одчайдушний крик пронісся над майданом, наче тільки зараз збагнула вона страшну дійсність, непоправну втрату, що краяла на частки її материнське серце. Ноги в неї підкосилися, впала нещасна мати на холодний труп, безутішно ридаючи. Кілька жінок попрямували до неї, аби хоч трохи її втішити.
Люди, що зійшлися до волості, напружено чекали партизанів, а вони чомусь не повертались. Уже вечірні сутінки спадали над слободою, здіймалась завірюха, але ні сніг, ні вітер, ні лютий мороз — ніщо не могло примусити слободян розійтися по домівках. Тут були молодиці, що виглядали своїх чоловіків, тут терпляче і вперто стояли матері, а осторонь від них гуртувалися чоловіки. І говорили вони не про війну, не про партизанів, заради яких прийшли сюди і ось уже кілька годин ждуть їх на морозі,— бесіда велася про сніжну зиму, про наступаючі весняні дні. По-хазяйському люди радилися між собою, як би швидше в лісі зробити прочистку і забезпечити бідноту дровами.
— їдуть... Чуєте кінський тупіт? Наші їдуть.
— А може, підмогу дали гайдамакам? Перевірити треба. Ну, баби, розходьтсся, а то, чого доброго, ще кулями та шаблями нас привітають.
Але ніхто й не рушив з місця. Бажання якомога швидше зустріти близьких, рідних людей було сильнішим за страх. Десятки очей вдивлялися в темну нешироку вулицю.
Тупіт наростав з кожною секундою, і ось нарешті з'явився вершник. Люди, забувши про небезпеку, побігли назустріч.
Це був Андрій Степанович Македон. Навхрест оперізували його дві патронні стрічки, а біля пояса звисали револьвер і кілька гранат. Груди прикрашав невідомо ким подарований яскраво-червопий байт. їхав старий Македон першим, а за ним уже Яків та його бойові друзі.
Багато з них ще вранці були піхотинцями, а зараз поверталися добре озброєними кавалеристами. А деякі, найхоробріші, були увішані гвинтівками різних калібрів і систем, патронташами, гранатами, бомбами, що надавало їм дуже войовничого, навіть грізного вигляду.
Привезли також відбитий у гайдамаків кулемет. Правив кіньми Терень.
Андрій Степанович, як тільки побачив людей, що бігли до нього, спинив коия, зняв шапку.
— Здрастуйте, товариші!
І це дружнє, вільно сказане ним слово "товариші" зігріло серця, дало зрозуміти землякам, що у слободі знову відновлена рідна Радянська влада.
Молодиці кидалися в обійми до чоловіків. Матері цілували синів, проливаючи сльози радості. Якась бабуся, вийнявши кумачевий клапоть, сама чіпляла його онукові на багнет. Тільки Македониха стояла на місці, мов укопана, й не зводила з Якова тривожних очей.
— Що це? Тебе поранено?
— Ні, мамо.
— А чому ж лоб перев'язаний і на пов'язці кров...
— Це дрібниця. Трошки шаблею зачепив гайдамака. Бачили, мамо, які трофеї ми у них відбили: і зброю, і патрони, і коней,— та ми тепер добру сотню добірних хлопців озброїмо! А батько наш сьогодні, мов справжній кавалерист, бився. Коня собі дістав у бою, зброю. Одним словом — рубака!
— А що ж, щадити їх будемо? — сказав посміхаючись столяр.— Гайдамацька наволоч! Рубав їх, як той чортополох. Поганенький кінь був у мене спочатку, а коли він пропав у бою, я собі іншого дістав. Не кінь, а змій. Ну, сипку, давай команду своїм орлам, та будемо рушати далі.
Але не встиг Яків скомандувати, як із сусідньої вулиці з'явилася юрба дітей. З піснею "Смело, товарищи, в ногу" вони прямували, очевидно, до волості. Спереду йшов Володька Метелик, тримаючи в руках п'ятикутну зірку, освітлену зсередини недогарком воскової свічки.
Ні мороз, ні хуртовина не спинили їх. Одягнені в благеньку одежину, хлоп'ята теж прийшли зустрічати партизанів. На обличчях дорослих розцвіли посмішки.
Володька, спинившись перед озброєними вершниками, голосно вигукнув:
— Слава відважним партизанам! Слава червоним воїнам! Хай живе Радянська влада! Ура! — І десятки безладних дитячих голосів, перекриваючи один одного, полинули в темряву вулиць, завмираючи там.
— Діточки ви наші, голуб'ята рідненькі,— обняла чиясь молодиця хлопчика, що першим потрапив до її рук, цілуючи його, мов сина.— Молодці! Хто ж це з вас придумав таке?
— Володька придумав, а ми всі за ним пішли.
— Чий же він хлопчик?
— Як чий? — здивувався підліток.— Метеликів. Зараз он він з дідусем розмовляє.
— А де ж батько? — сказав зореносець, дивлячись допитливо й тривожно в обличчя столярові.
— Він особливе завдання одержав. Не турбуйся, все буде гаразд... Скоро повернеться.
— Повернеться? — і Володька одразу повеселішав.
А діти, оточивши тісним кільцем Андрія Степановича, наперебій розповідали йому про враження такого незвичайного дня:
— Я два патрони маю і гранату.
— А у мене гвинтівка із справжнім затвором.
— А я шаблю знайшов гайдамацьку.
— Ми всю зброю здамо партизанам.
Старий Македон слухав дітей, хвалив їх за те, що допомагають партизанам.
Помітивши тут же одного з крамарів, що теж прийшов подивитися на партизанів, він наказав йому відкрити свою крамницю і продати ласощів. Старий Македон роздавав потім дітям пряники, цукерки, маківники. Старші відтісняли найменших, викликаючи в них невдоволення, навіть сльози.