Але ось один із них, несподівано зупинившись, став цілитися в Андрія Степановича.
"Заб'є!" — блискавкою майнула в голові тривожна думка. 1, мабуть, загинув би чоловік, коли б в оті короткі секунди не підоспів Яків. Немов сокіл, налетів він збоку на ворога, змахнув гострою шаблею, і злетіла з плечей дурна голова разом з гайдамацькою шапкою...
Бачила Македониха, як чоловік і син помчали далі. Забравши діда Михея до хати і влаштувавши його на тапчані, вона заходилася відтирати йому снігом приморожену ногу. Потім старанно вкрила Михея одіялом, а сама підійшла до вікна.
Тривожні почуття ні на хвилину не залишали її. їй здавалося, що Андрія і Якова вже забито, а невеликий партизанський загін розгромлено вщент і, можливо, через хвилину до її хати увірвуться гайдамаки...
Перед очима постав отець Віталій. Македониха та й інші люди бачили, як хтось із партизанів стримав біля крижаної
Йордані гарячого коня. Священик, захищаючи гайдамаку, підняв хреста. Зупинилась занесена над сивою гайдамацькою шапкою рука з шаблею. Зупинилась тільки на секунду, але ця секунда стала смертельною для партизана, бо гайдамака, опам'ятавшись, вистрілив в упор. Цього не помітили в сутичці ні Яків, ні Андрій Степанович, ні інші вершники, але це бачила Варвара і про це вона розповість обом — чоловікові й сину, якщо вони залишаться після бою живими.
Македониха дивилась на ікони, але молитися не могла. Перед очима так і стояв піп Віталій з хрестом у руці. "Хто він, отой партизан, забитий гайдамацькою кулею? Піти б глянути на нього". Але за вікнами посилювалась стрілянина.
— Це "максим" у бій вступив,— сказав упевнено дід Михей.
— А хто він, той Максим? — спитали в нього жінки.— Звідки прибув? Що за людина?
— Не людина... Кулемет так зветься. Мені про нього Терень багато розповідав. Якщо цей "максим" у гайдамацьких руках,— нашим хлопцям буде сутужно.
Пролунав сильний вибух, і всі подивилися на діда: "А це, мовляв, що таке?"
— Бомбу кинули або гранату. Кулемет затих.
І хоч було чути ще окремі гвинтівкові постріли, але вони вже не викликали такого страху, як раніше, і хутірські люди, що під час бою переховувались у Македоповій хаті, стали збиратися в дорогу.
— Пора додому виїжджати. У нашому селі спокійніше. Дякуємо вам, хазяєчко, за притулок.
Хата спорожніла. Македониха теж вийшла з двору. Незборима сила вабила її до Йордані, щоб дізнатися, хто лежить на снігу, кого забив піп Віталій. Боязко озираючись, наче її підстерігали злі, недобрі люди, Македониха попрямувала до річки. Обминаючи забитих гайдамаків, наблизилась до партизана. Лахмата шапка, що сповзла у нього на лоб, закривала майже половину обличчя. Обережно підняла ту шапку і жахнулася. То був Гліб Колмиков.
Оволодівши столярним ремеслом, він виїхав свого часу до сусіднього села і там жив. Яків встановив з ним зв'язок, і Гліб не тільки сам прийшов, але ще й привів з собою до партизанського загону кілька чоловік, озброєних гвинтівками.
І ось зараз лежить він на снігу, відкинувши вбік праву руку з шаблею. Шабля встигла покритися густим інеєм, а задубілі пальці так побіліли, що здавалося, досить лише доторкнутися до них, як одразу ж вони захрустять і зламаються, мов крижані бурульки.
Македониха, перехрестившись, тихо пішла собі геть. В ополонці, де люди набирали воду, блищав уже лід, скувавши загублені спохвату відро, дві пляшки і кришку від бляшаного чайника.
Македониха повернулася додому.
— Ну, як? Де партизани? — спитав Михей, дивлячись на хазяйку.— Тепер уже не будуть глумитися з нас гайдамаки.— Крекчучи, він встав з тапчана.— Відпочив я трохи, нагрівся, пора й додому збиратися.
Але Македониха і слухати не хотіла про це. їй чомусь страшно було залишатися самій у кімнаті.
— Чого вам іти? Погано у нас, чи що? Ось обідом почастую, чарочку горілки дам для підкріплення сил. Та й ногу полікувати треба. Дома хто ж догляне за вами? Залишайтеся, поживіть у нас,— говорила вона, зиркаючи через цяточку в шибці на міст, чи не повертаються партизани.
Дід Михей нагадав:
— А чарочку б не завадило...
— Зараз... Я зараз.— Македониха піднесла йому чарку горілки, добре нагодувала. Дід одразу повеселішав.
— Золота ти душа, Варваро! їй-богу. Притулок дала мені, старому... А що я для тебе? Сват? Кум? Родич?
— Сусіда хороший... Людина хороша... Ми з Андрієм вас поважаємо.
— Я ось окріпну... Я при Радянській владі, Варваро, ще помолодію. Правду кажу. Коли землю ділили, пам'ятаєш, хто тоді кілочки забивав?.. Я їх забивав. Он як! Ще ми себе покажемо... Іще попрацюємо для народу. Аякже! — говорив він, все більше хмеліючи, і, коли Македониха знову підходила до вікна, він жадібно розпитував:
— Що бачиш на вулиці?
— Кудись люди йдуть... Через міст... Невже до волості?
— Якщо народ іде, піди й ти, Варваро, про всі новини дізнаєшся, потім мені розкажеш. А я вже побуду вдома. Може, там зустрінеш Тереня, скажи йому, хай навідається... Жду я його... Іди... Спокійно йди.
На вулиці вийшла переважно біднота. Багачі сиділи в своїх будинках. Ворота в них були наглухо зачинені, двері теж, і кожного, хто проходив повз їхні вікна, вони проводжали злісним поглядом.
Не боялася партизанів тільки Софія, добре знаючи, хто командує ними. Ось і зараз стоїть вона біля воріт, жде, поки наблизиться до неї Македониха. Софія перша зупинила її, ласкаво привіталась.
— Я бачила сьогодні вашого Якова... На коні промчав... Дуже б хотіла зустрітися з ним. Прошу вас, коли повернеться додому, скажіть йому, хай зайде до мене. Ждатиму... Дуже його ждатиму.
Пильно глянула їй Македониха в очі. Не витримала того погляду Софія.
— Якщо живим Яків лишиться — скажу. Тільки небезпечно зараз йому ходити до багачів.
— Чому? — здивувалася Софія, і Македониха зрозуміла, що її слова вразили багачку.— Чому ж небезпечно? Адже ми з Яковом давні друзі. Обов'язково хай навідається.
Попрощавшись з Варварою, вона зникла за ворітьми. Македониха подумала: "А що, як Софія замишляє що-небудь погане проти Якова? Слова-то в неї ласкаві, та хто знає, коли б при таких ласкавих словах не вжалила вона його по-гадючому".
Біля волості вже хтось вивісив червоного прапора. Чоловіки стояли групами. Сміливіші з них зазирали в розчинені двері волості, але заходити всередину ніхто не наважувавсь, боячись гайдамацької засади.