— І невже твій головусий график піде на се?
— Видно по нім, що не дуже його серце тягне до сего. Але там Дембовський був. Ах, таточку, якби ви почули, як він говорить! Яким полум’ям бухають його слова! Як палять душу і путають розум! Здається, слухаючи його, чоловік сам один з голими кулаками пішов би против гармат. Усі трудності, всі вагання щезають. Сила волі, запалу, посвячення у того чоловіка величезна! Попросту стидно робиться сперечатися з ним за дрібниці, коли бачиш, які широкі горизонти він обхоплює своєю думкою, коли знаєш, що ціле життя того чоловіка — то одно безграничне посвячення для вітчини, одна любов, одна боротьба, одно ходження перед багнетами і шибеницями. Стидно, таточку! Ми зовсім відвикли від воєнного стану, від пороху, живемо в тихих норах, мов ніколи не думаємо вмирати. Жий ми так і тисячу літ, ніяка народна справа не рушиться ані кроком наперед.
Старий пан понурив голову.
— Отсе й є нещастя! Нема на світі такої дурниці, такої безглуздої справи, котра б не знайшла свойого запаленого апостола і свойого мученика. А такий один тягне за собою тисячі навіть не дурних і чесних людей. І дурниця робиться великою ідеєю, робиться безсмертною.
А потім, пройшовшися кілька разів по покою, він нараз зупинився перед сином і запитав.
— А уряд знає вже про ваші плани?
Никодим поблід, як стіна.
— Що ви, таточку? Як же можна? В тім ціла річ, щоб уряд не знав, аби не міг приготовитися, щоб заскочити його несподівано.
— Несподівано! — з гірким насміхом мовив старий. — Де стілько тисяч людей знає про се, говорить про се, переписується про се, де навіть листи запечатують косами і повстанськими емблемами! Димцю-Димцю! Погану історію ви робите! Не подякують вам за неї ваші потомки.
— Так ви думаєте, що уряд знає щось? — мовив змішаний Никодим.
— Що я маю думати? Я з урядом на розмові не буваю. Я тілько пригадаю тобі, що кілько разів у нас бували ті емісарії, уряд усе дізнавався про них.
— Догадуюся, що се Осип доносив.
— Осип чи не Осип, а хтось із слуг, із хлопів. І тепер хлопи вже, мабуть, знають про ваш план.
— Хлопи? Ні, не думаю. Я з парубками про всяку всячину говорив, але про близьке повстання ніколи.
— А проте вони все знають. Тут у мене сьогодні історія була.
— Ну, що за історія? — ледве чутно запитав Никодим. Його серце тьохнуло, прочуваючи якесь лихо.
— Сьогодні вечером, — якось знехотя мовив пан Пшестшельський, — прибігає до мене Домагальський і говорить, що хлопи на тоці говорять про близьке польське повстання. Які хлопи? Показується, що говорить твій коханий Тимків.
— Ну, і що ж говорив?
— Те й говорив, що пани ладяться до повстання. Вечером я запитую його, що се таке і пощо він говорить, а він до мене остро, знаєш, ставиться так, мов він тут пан. А хлопи також за ним. Ну, сим разом я не дав собі по носі грати...
— Таточку! Бійтеся бога! — скрикнув Никодим. — Чей же ви не веліли бити Тимкового?
— А ти думав, що що? Було його по головці погладити?
Панич обома руками вхопився за голову і, мов божевільний, почав бігати по покою. З його горла виривалися глухі стогнання.
— Ну, що дурієш? — понуро мовив батько.
— Не я дурію, а ви! — люто скрикнув син. — Адже ж те, що ви робите, то стричок на наші шиї.
— А дідько вас знав, що ваші шиї такі близькі стричка.
— Ні, я справді зовсім одурію з вами! Боже, рятуй мене! — з розпукою скрикнув Никодим і, вхопивши шапку, вибіг із покою.
Старий пан довго дивився на двері, мов ждав, що він ось-ось верне. Потім сам рушив до дверей, щоб іти за ним, але на півдорозі зупинився, вернувся назад і, сівши на софі, закурив люльку. Він любив сина, але надто сильно привик ходити утертою стежкою, жити в старім традиційнім ладі і світогляді, щоби міг зрозуміти подуви нового часу і його потреби. Клуби диму, що бухали з його уст, успокоїли його.
— Зле сталося, що я велів побити того Тимкового, се так. Але знов так надто зле не сталося. Непокірного хлопа ламай в першій хвилі. Остро з ним! Без слабості, без чутливості. Rustica gens optima flens, pessima ridens*. А Димцьо позлоститься і перестане, я його знаю. От з тим повстанням, то справді біда, але, може, то ще якось буде. Може, воно обійдеться і без нас.
І він завзято запихкав, тягнучи щосили люльку і пускаючи такі клуби диму, що його голова зовсім закрилася ними. Виглядав у тій хвилі, як правдивий гомерівський Зевес Хмарозборець.
V
У баби Митрихи горить у печі. У великих горшках, узятих із двірської челядної кухні, вариться "мандибурка"*, в інших кипить окріп на стиранку, пряжиться молоко, в ринці смажиться сир. Стара місить тісто на стиранку. Гриць, нарубавши дров, доглядає печі. В хаті тихо. Чути тріск смерекових полін у печі і булькіт окропу. Гриць з тихим усміхом дивиться в огонь, держачи в руках коцюбу. Стара Митриха, пораючися коло тіста, звичаєм глухих людей думає голосно.
— Отак, мої дітоньки! У старої Митрихи тепло. У старої в печі горить, у горшках кипить... У старої Митрихи вечеря смакує. Їджте, дітоньки, їджте на здоровля. Згадуйте доброго пана і доброго панича! Він наш порятівник, він наш опікун. Якби не він, то баба Митриха мусила би ходити по жебранім хлібу, бо баба стара, заробити не може, чоловіка вбила суха смерека в лісі, а свояків у баби нема, дітей нема, вуйків нема, стрийчаників ані тітчаників нема. Всі померли, саму бабу лишили на світі, саму, як билинку в полі. Га, най з богом спочивають. Може, баба Митриха нащось господу небесному потрібна, що її досі держить на світі. А ви, дітоньки, жийте! Поживляйтеся, а не нагваряйтеся!*
Гриць у важкій задумі слухав бабиного роздебендювання. Він чув його вже не раз і не десять разів, знав стару Митриху ще змалку. Коли його взяли до двора, вона опікувалася ним, як своєю дитиною, не давала робити йому кривди, заступала йому матір, котрій не раз цілий тиждень ніколи було навідатися до двора. Та тепер він, мішаючи щось у печі, нетерпеливо надслухував, дожидаючи панича і парубків. Сьогодні мала бути важна нарада. За дві неділі, 18-го лютого, мало вибухнути повстання. Панич сказав йому се по дорозі; та дорога була така тяжка і небезпечна, що годі їм було розмовляти багато, і Гриць сам не знав ще, що, властиво, мало статися і чого зажадає від нього панич. Для того він і додому не біг, поки не дізнається всього. На саму думку про повстання серце билося у нього не то радісно, не то тривожно.