— Гарна, гарна, — понуро мовив Осип. — Тілько не дай боже, щоби про неї довідався пан комісар або який інший урядник.
— Або що?
— Ну, співали б ви її собі по пару літ на Грай-горі.
— На Грай-горі? А то що за Грай-гора?
— То такий палац, що в нім жиють закляті царевичі — а все в кайданах та до тачок приковані, — а їх пильнують дракони, а все при шаблях і під карабінами.
— Господи! Що ж воно таке? Ми гадали, що тілько в байках таке, а ти говориш...
— Ой, та й дурні ж ви! — огризнувся Осип. — Ну, то скажу вам на розум. Грай-гора, а по-німецьки Шпільберг, — то такий фестунок, що в ньому карають найтяжчих кримінальників. А тепер такі накази острі, що за отаку пісеньку, як нічого, дістанеш пару літ тої Грай-гори.
— Ой, господи! — жахнулися парубки. — А панич нічого нам не казав про се. Правда, він казав мовчати, але то тілько до якогось часу.... Потому, каже...
— Коли потому?
— Або ми знаємо! Казав, що незадовго мусить бути конець усій нашій біді.
— Конець! А яким способом?
— Він того не казав.
— А ви його не питали?
— Та ніяково було. Але раз Гриць запитав, а він відповів, що швидко все нам розповість, а тепер ще не може.
— Ага! — мовив Осип. — Ну, так я вам скажу. Слухайте, хлопці, але також нікому про се не говоріть. Навіть татові, ані мамі, ні! Бо з того може бути велика біда.
— Ну, говори, говори! — гомоніли зацікавлені парубки і збилися в купу довкола Осипа.
— Пани приготовують повстання проти нашого цісаря і хочуть і нас, хлопів, затягнути до нього.
— Го-го! Не діждуть! А то яким правом? — закричали парубки.
— Тихо, хлопці! — мовив Осип. — Знайте се кождий для себе, але ша, язик за зубами! А до панича на розмови більше не йдіть!
— Нехай його суха ялиця б’є! — обізвався один парубок. — Він нас горівкою частує, пироги каже варити, говорить так масно. Ми гадали, що в тім нема нічого злого. Адже панич учений, то борше повинен знати, що вільно, а чого невільно. А коли то Грай-горою пахне, то хоч ти мені там марципанів давай, то я не піду більше.
— І я! І я! І я! — загукали парубки з усіх боків.
— Добре, хлопці, — мовив Осип. — Слухайте мене! Я вас на зле не наведу. А панич, кажете, добре з вами поводиться?
— Душа, не панич! Горівки дає щовечера. Гостить нас на вечерницях, хліба не жалує, говорить так солодко, мало не цілується з нами.
— Шкода, що в таку небезпечну справу вдається.
— Може би його остерегти?
— Але гадаєш, що то на що придасться? Вже як він собі раз узяв щось на гадку, то й головою наложить, а свойого не попустить.
Осип перервав сю розмову.
— А де ті ваші сходини бувають?
— У старої фірманки, у Митрихи.
— У глухої?
— У неї самої.
— А коли мають бути найближчі сходини?
— Та панич казав завтра, в неділю.
— Добре. Не йдіть же ж ви ніхто, я піду сам.
В часі тої розмови парубки минули ліс і вийшли на поле. Перед ними внизу лежало село, повите сутінком; тільки де-де крізь пітьму прорізувалися криваві іскорки — се світло з сільських хат. Лісова стежка, збігаючи вниз перед самим селом, доходила до дороги, що злучувала село з дальшим світом і йшла до Лютовиськ. У тім місці, де стежка виходила на дорогу, стояли панські залубеньки, запряжені парою гнідих. Віжки держав Гриць, а в залубеньках, обтулений важкою ведмежою шубою, сидів панич Никодим. Тільки його лице з довгими наостреними вусами виднілося з-посеред м’якого ведмежого пуху.
— Добрий вечір, хлопці! — гукнув панич.
— Доброго здоровля паничеві! — відповіли парубки.
— А що, ви з ліса?
— З ліса.
Парубки проходили попри залубеньки, кланяючися. Залубеньки стояли на місці. Коні форкали і перебирали ногами, бажаючи бігти до стайні. Панич мовчав, немов надумувався. Він, очевидно, хотів щось сказати парубкам і для того, побачивши їх здалека і почувши їх голоси, велів зупинити коні. Та тепер, побачивши серед юрби Осипа, завагувався. Далі переміг себе. Коли вже парубки всі минули його, він гукнув їм вдогін:
— А слухайте, хлопці! Приходіть нині! Розумієте, нині, не завтра. По вечері приходіть зараз. Маю вам щось цікавого сказати.
Парубки йшли далі. Ані один голос не відгукнувся на паничеві слова. Швидко вони ввійшли в село і почали розходитися по хатах, а панич з Грицем завернули в бокову вулицю, що понад потік вела просто до двора. Не доїздячи до двора, панич післав Гриця до старої Митрихи з наказом, аби зараз лагодила вечерю для парубків, а сам узяв поводи і, цмокнувши на коней, в’їхав на подвір’я.
IV
— Таточку, повстання буде! — скрикнув Никодим не дуже-то голосно і не дуже-то радісно, входячи до батькового покою.
— Маєш, бабо, редути! — буркнув старий пан. — А коли?
— Вісімнадцятого лютого.
— Що-що-що? Вісімна-дця-того...
— Так є. Реченець в Парижі уложили. Вибух має наступити рівночасно в Галичині і в Познанщині.
— Чи вони подуріли? Вибух! Ну, хто і з ким має вибухнути?
— Кождий дідич має узброїти своїх свояків, здатних до оружжя, своїх льокаїв, мандаторів, лісничих і всяких офіціалістів і тягти з ними на означене місце.
— На зломану голову.
— Таточку, як ви говорите? Тут кров’ю пахне, тут історичний момент безмірної ваги...
— Іди до дідька з своїми історичними моментами! — гнівно скрикнув батько. — Коли всі вони такі бездонно дурні, то я волю жити без ніякої історії.
— Таточку! Боже мій, що ви говорите?
— Ну, скажи, хіба не правду? Узброювати слуг і льокаїв! І вести їх — куди?
— До Сянока. Дня 18 лютого вночі маємо зібратися з цілого циркулу, напасти на гарнізон, пов’язати вояків, забрати оружжя, а тоді опанувати місто, уряди, каси.
— Шах, мах! Ори, мели, їдж! З льокаями і мандаторами напасти, забрати, опанувати... Ну, скажи мені, Димцю, — і батько, ставши перед сином, узяв його обома руками за плечі і дивився йому просто в очі, — ти, здається, ще розумний чоловік, з глузду не зсунувся... Скажи мені по щирості: віриш, щоб се далося зробити?
— Не дуже, — приниженим голосом мовив Никодим.
— Не дуже! Значить, віриш хоч троха.
— Ну, що ж! Так зовсім неможливий той план не є, — живо мовив Никодим. — Якби з нашого циркулу зібралася хоч половина шляхти, а кождий привів з собою хоч по п’ять людей, то була би зовсім показна сила. Гарнізон у Сяноку малесенький, усього один баталіон піхоти і два шкадрони драгонів. Уночі не трудно би було...