Сковорода судомно втягнув у плечі голову і замахав руками:
— Не треба, годі! Я не зробив і чверті того, що міг зробити. Напевно, я міг би бути Сократом чи Ціцероном. Хто ж я сьогодні? Старець, що написав десятків зо два книг, в яких полови більше, аніж зерна.
— Ні, батьку, ні! — гукнув Михайло палко. — Всі ваші книги цнотливі й мудрі, благочестиві й праведні.
— До біса! Всім цим народ наш ситий по саму зав'язку. Від благочестя й праведності давно вже нудить. Я півжиття віддав би, щоб бути грішним, буйним!
— Що з вами, вчителю?
— Твоя "пустеля". Я міг би виростити діброву, бір, а залишаю кущики.
— Така вже доля.
— Може... Ми уникали сітей, а рвати будуть інші. Я духом чую, бачу — вони грядуть! Ти — чуєш?
— Ні. Я вже оглух, мені до всього байдуже.
— У тебе вуха залиті золотом, — промовив жорстко. Й пошкодував: Михайло зблід, покрився потом. — Вибач. Я не хотів образити...
— Ти правду кажеш, батьку. У мене все понівечене — і серце, й вуха, й очі...
— Михаиле, їдьмо звідси!
— Не можу: в грудях пустка.
— Душа людська, немов жива криниця: до краплі вичерпаєш, а вранці — знову повна.
— Моя замулилася.
— Розчистимо.
— Не мучте, батьку! — схопився Михайло з крісла. — Я чесно й тихо житиму, не кривдитиму своїх людей, ділитимуся останнім куснем із бідними. Я вас за приклад ставитиму, якщо осилю, то напишу з вас житіє, але піти за вами і вас наслідувати я вже не можу! Й не міг ніколи...
— Правда. — Григорій теж підвівся. — Мені пора.
— Зостаньтеся!
— Ні. Дух велить мені негайно їхати.
— Нехай хоч випогодиться.
— Негоден ждати. Ще не доїду...
— Батьку, на чому ж я вас випроводжу?
— Коняку маєш?
— Маю. Нема коляси!
— Добре: нема того, що не потрібне. Візок знайдеться?
— Звісно.
— Скажи, ласкав будь, хай запрягають.
— Добре... Та ви ж недужі.
— Приїду — видужаю.
Михайло важко вийшов. Сковорода одягся, знайшов свою напівпорожню торбу та журавля й побрів помалу слідом. На ґанку сів, радіючи: дощ перестав, подекуди виднілось чисте небо. Село стояло чорне, чуже, похмуре, вбоге. Ніде ні тину, ні деревця, ні квітки... Либонь, дійшли до ручки... Раби... Раби Михайлові... Яка ганьба! Схопився й попростував до стайні, де запрягали коней. Мерщій, мерщій додому, у рідний край!
Прощалися аж за селом. Михайло тицьнув рукою кучера й зіскочив із воза.
— Я вже вертатимусь,— промовив хрипко.
— Добре.
Григорієві якась камінна туга лягла на серце.
— Прощай...— промовив журно.— Можливо, ми вже не побачимося. Не забувай ніколи того, про що ми говорили. Будь милосердним, мудрим, тримайся завжди правди. Шукай невтомно істину і жди месію нашого. Він незабаром прийде й своїми муками спасе народ і волю. Я вірю — він народиться!
Поцілувалися, потисли руки.
Рушили. Візок котився споро. Все далі й далі. Меншала самотня постать друга, зникала в мреві далечі, ставала щемним спогадом.
Цей день був тихий, сонячний. Вся Пан-Іванівка втопала в жовтім листі. Воно осипалося за ночі перших заморозків і вкрило змерзлу землю м'яким барвистим коцом. Окрім дубів та сосен, дерева в панськім парку стояли голі, чорні, немов застиглі привиди, здіймаючи до неба вкляклі руки в якійсь страшній печалі. Про що вони молилися, чого благали в господа? Весни, рясної брості, веселих теплих злив? А може, бурі й грому, коли всі фібри тіла проймає дрож?!
Хто їх збагне і хто почує німотні їхні крики... Григорій вийшов із дому, де по приїзді він жив у затишній, з вікном у сад, кімнаті, й, допомагаючи собі високим костуром, спустився сходинками в залитий сонцем парк.
Постояв трохи, мружачися од зливи барв та промсіїів, і побрів осіннім золотом.
Не мав сьогодні спокою: понаїжджало панів-сусідів, гуляють, п'ють, до нього лізуть, просячи побути з ними, випити. Та це не все. Найгірше, що терпне тіло й серце заледве чути в грудях; коли б не біль, подумав би, що вже його немає. Так, час настав закінчувати свої життєві мандри. От тільки шкода мислі, вона прозора, як це високе небо.
Бадьорий дух, а тіло немічне...
Лист шарудів, розсовувався од кволих ніг, і за Іригорієм тяглися всюди дві борозни. Вони засмучували, але и наводили на роздуми про сенс життя, про шлях людини. Хто залишив свій добрий слід на світі, тому не страшно вмерти...
Курінь стояв самотній, всіма забутий, кинутий, прикритий бляклим листям. І все ж від нього віяло прив'ялим цвітом, медом, грушками, яблуками і просто літом, яке було останнім і про яке він ше не встиг назгадуватися... Ах, що тужити всуе! Колись же мусить бути межа, кінець-початок. Життя кінчається і починається... та сама вічність, з якої ми приходимо і до якої знов повертаємося. Все просто, мудро...
й моторошно.
До куреня тулився забутий кимось заступ. Сковорода підняв його, оглянув і, взявши жменю листя, обтер іржу. На сонці зблиснуло старе залізне вістря... Ну що ж, Великий Заступе, ти недарма так стерся. Ти маєш гарний досвід, коли не свій, то предків — могил мільйони, безліч... Сьогодні стане більше.
Узяв під руку заступ, окинув парк спокійним, пильним поглядом й пішов униз, до двох могутніх велетнів. Дуб збронзовів, але не скинув шати. Побіля нього щулилася нага, мов скеля, липа... Ген-ген ставок, калина, тополі, верЬи...
Гарно.
Чудове місце!
Поклав на землю костур, розгріб траву та листя й почав копати. Отупілий заступ йшов неохоче у віковічний дерн, і від того мліли руки, боліли ноги, спина. Не знав, чи стане сили завершити своє останнє діло, та все ж старався, прагнув.
Пани гуляли й досі. Кричали, грали, пробували співати псалми, канти.
Отак усе на світі: добро і зло, пітьма і світло, печаль і радість... Велика єдність! Як у народі кажуть, одна половина світу скаче, а друга плаче...
Стомлений, сідав на край могили і, трудно й часто дихаючи, прощався з небом і сонцем, з водою ставу й вербами, з вогнем калини й ніжністю стрімких тополь... Сьогодні, Завтра і через рік тут буде все, як нині. Лише його не буде...
Був і нема. Химерно...
Вставав і знову вергав важку і мокру землю.
За цим трудом, уже надвечір, його й застав Андрій Іванович.
— Григоре Савичу, що це ви робите? — спитав зчудовано.
— Копаю.
— Що?
— Могилу.
— Кому?
— Собі.
Господар дістав хустинку і витер піт на лобі. Відтак промимрив: