Мерщій, мерщій! Так трохи лишилось жити...
В село в'їжджали на шостий день увечері. Крізь дощову завісу й густу пітьму ледь пробивалося хитливе тьмяне світло кількох найближчих вікон. Ліниво гавкали охриплі сонні пси. Візник не правив кіньми, вони самі знаходили дорогувулицю і вже не бігли — тюлали. На роздоріжжі стали. Бурмочучи та кленучи, візниця зліз із передка й побрів кудись у темряву.
Сковорода потер отерплі ноги, поворушив плечима, аби прогнати слабкість, яка з ним їхала мало не всю дорогу. Йому хворіти ніколи, він має бути дужий, веселий, мудрий. Коли ідеш зціляти, забудь про власні хворості.
— Ну, що там, голубе? — спитав, почувши, що повернувся кучер.
— Вже недалеко.
— То поганяй!
— Аякже...
Ще запитали двічі й, нарешті, вперлися в якісь ворота. Кричали, гупали — ніде нікого. Тиша. Візниця, лаючись, пішов уздовж паркана, знайшов десь дірку й проліз у двір.
— Чи е живий хто?! — гукнув він трубним басом і загупотів у двері. — Прокиньтесь, пане, гості!
Небавом блиснув вогник. Почувся гомін, важкі квапливі кроки, і до Григорія в ридван полізло щось величезне, чорне. Схопило руку, впилось губами в неї й прошепотіло знайомим, рідним голосом:
— Спасибі, батьку!.. Господи, невже не сон це?! Григорій Савич, господи!..
Григорій гладив його гарячу голову і від хвилювання не міг сказати й слова. Все, що беріг у серці лише для цієї зустрічі, для цих хвилин, для цеї миті, кудись безслідно зникло. Натомість — щем у серці та сльози в горлі грудкою.
Ридван помалу рушив, минув ворота і зупинився вже у дворі, побіля ганку.
— Пане, куди поставити коней? — спитав візник.
— Заждіть, я швидко, зараз, — прошепотів Михайло ніжно й зник у темряві.
Сковорода зібрав свою могутню волю, аби отямитися, перебороти смертельну втому й зустріти друга весело. Коли прийшов зціляти...
Прибіг Михайло. Узяв під руки старого вчителя, зсадив на землю й, не випускаючи, повів у дім.
— Намучилися? Така дорога... Багнюка, дощ...
— Нічого, то все пусте, — таки спромігся подати голос Сковорода. — Охота гірш неволі.
— Коли б ви знали, який я радий, батьку!
— Я знаю.
— То ж звідкіля?
— Бо радий сам.
— У вас цікава логіка... Тут сходинки — не упадіть.
— Я пе такий старий, як ти гадаєш.
— Ось зараз ми побачимо! — і розчинив широкі двері. В очі бризнуло яскраве світло великих трьох свічок.
— Ну, здрастуй, здрастуй, — обняв Григорій друга й поцілував. — А ти заріс, немов розкольник. Голитись лінишся?
— Немило, батьку, — сказав Михайло. И заметушився: — Чого ж ми стали та й стоїмо? Прошу, прошу! Ось — крісло, вина... З дороги вам не завадить.
— Спасибі, сяду... Сідай і ти.
— Я зараз. Знайду ось тільки щось повечеряти.
— Ми не голодні. А де візник?
— Пішов на сіно спати. Просив у хату, так він не хоче, боїться — коней вкрадуть...
— Сідай, сідай, Михайлику.
— Я простелю вам.
— Потім.
Михайло сів навпроти, налив собі вина. Він постарів, посивів і схожий був не па гвардійця із Петербурга, а на попа-розстригу.
— Ти сам живеш?— спитав Григорій тихо.
— Сам аки перст.
— Дружина там лишилася?
— Там, батьку...
Дощ бив у чорні вікна. Через розбиту й так-сяк затулену велику шибу в покій вривався вітер, гойдав закляклі тіні. Десь шаруділи й пищали миші, гуло у комині чи на горищі.
— А де ж твої челядники?
— Розлізлися... А може, сплять у флігелі.
— Із Петербурга вигнали чи сам утік?
— Було всього, — зітхнув Михайло і мовив гірко: — Занапастив я, вчителю, своє життя... Вже на порозі старість, а па душі пустеля. Ні деревця, ні кущика, ані билинки... Умреш — і все, мов і не жив... Згадати, батьку, нікому! А ще страшніше — ні за що. Як ту смоковницю, що не давала плоду.
— Почни спочатку.
— Пізно.
— Не треба міряти життя аршином років, ділами міряй. Проживши мало, зроби багато — ось мудрість мужа.
— І рада б душа у рай... Немає сили, батьку.
— Ти обірвав коріння. Тобі вернутись треба й врости у землю.
— Прагнув, хотів купити маєток десь біля Харкова, а, бачте, де купив.
— Продай.
— Запущений. І половини ніхто не дасть.
— Тоді покинь.
— Та що ви! Чим же я житиму?
— Вчителюватимеш. Підеш у школу або в Колегіум.
— Я все забув.
— Згадаєш.
— А як же грунт, будівлі?
— Роздай.
— Кому?
— Селянам.
— А їх куди подіну? Вони ж мої.
— Повідпускай.
Спливали свічі. Вітер розгойдував довгасті їхні вогники,
й здавалося, що то тополі огненні в степу на трьох могилах.
Михайло випив келих, одкоркував нову заморську пляшку, налив і випив знову.
Відтак сидів, похнюпившись, упершись поглядом кудись у кут покою. Нарешті звів на гостя очі, всміхнувся страдницьки:
— Ходімо спати, батьку! Вже скоро ранок. Чуете, співають другі півні...
Удень Григорієві стало зле. Сухий дряпучий кашель і неймовірна слабість хоч не примусили лягти у ліжко, та прикували його до крісла. Навіть не міг провести кучера, що повертався до Пан-Іванівки. Не підкорялось тіло, благало спокою,спочинку,тиші.
Дощ не вгавав. То сіяв дрібно-дрібно, то припускав як із відра, то налітав тугою хвилею і потрясав будинок. Так без кінця й просвітку. День, два... сімнадцять.
На вісімнадцятий Сковорода не витримав. Поклав рукопис книжки, яку читав Михайлові, і попросив:
— Михаиле, відправ мене додому.
— Бог з вами, батьку, — злякався той. — Куди ж вам їхати? Ось ваша дома! — розвів широко руки. — Живіть хоч двісті років.
— Не про життя я нині думаю. Прийшла пора згадати, що всі ми тільки гості на цій землі...
— Навіщо, батьку, ще й тим сушити голову. Бог добре знає, кому, коли і де призначено скінчити вік свій.
— Я тут не зможу вмерти, — сказав Григорій твердо. Михайло хтів щось розважне мовити, але, згадавши вчасно хто перед ним сидить, лише зітхнув. Від тої бесіди, що відбулася в ніч приїзду Сковороди, пан Ковалинський почав боятися свого учителя, його очей пронизливих, його думок, що б ють, як молоти. Для нього все так просто — покинь, роздай, повідпускай...
Григорій бачив, що велій друг страждає, ждучи розмовимуки, и за всі ці дні ні разу не роз'ятрив його душі докорями,
— Григоре Савичу, ви невгамовні, — сказав Михайло згодом.
— Умру — вгамуюся.
— Ой ні! А твори й слава житимуть. Вас знають люди. люблять. Є, що ненавидять. Але нема байдужих.