На четвертий місяць дісталися ми міста Іл-лєль. Стояла ніч, коли ми увійшли до гаю поза міськими мурами. Повітря пашіло спекою, бо місяць був у Скорпіоні. Ми зривали з дерев стиглі гранати, вичавлювали з них солодкий сік і пили, пили. Потім полягали на килимки та чекали приходу ранку.
На світанку ми повставали і постукали у ворота міста. Були ті ворота з червоної бронзи, з викарбуваними драконами — морськими і крилатими. Вартові визирнули з бійниць і запитали, в якій ми справі. Тлумач нашого каравану відповів, що з'явилися ми з Сирії з багатим крамом. Вартові взяли заручників, пояснили, що відчинять нам браму опівдні, й наказали чекати.
Опівдні відчинили вони браму, ми увійшли в місто, й одразу ж нас оточили люди, що приїхали верхи на нас подивитися, і вісник оголосив про наше прибуття, гукаючи через велику мушлю. Стояли ми на ринку, і негри розв'язували великі сувої з візерунчастими тканинами, й відкривали різьблені сикоморові скрині. А коли вони завершили свою роботу, купці повиставляли свій небачений крам: навощену полотнину з Єгипту, пурпурні губки з Тиру та сині драпування з Сидону, келихи холодного бурштину і вишукані кришталеві вази, а ще чудернацькі жбани з відпаленої глини. З плаского даху якогось будинку за нами спостерігала групка жінок. Одна з них сховала обличчя під маскою з визолоченої шкіри.
У той перший день прийшли жерці й мінялися з нами товаром, на другий день прийшло панство, а на третій день прийшли ремісники й невільники. Так у них повелося з усіма торгівцями, що прибували до міста.
Ми затрималися на чотири тижні, і місяць небесний пощербився, я стомився й пішов блукати вулицями, і потрапив до саду їхнього божества. Жерці у жовтому вбранні мовчазно совалися поміж високих дерев, а на підмурку з чорного мармуру стояв рожево-червоний будинок — святилище їхнього божества. Двері були полаковані, з рельєфними золотими зображеннями биків і павичів. Покатий дах був із бірюзової порцеляни, а з навісів гірляндами спускалися маленькі дзвоники. Коли Білі горлиці, пролітаючи, торкалися крилами дзвоників, і ті починали ніжно дзеленчати.
Перед храмом був ставок із прозорою водою, вимощений смугастим оніксом. Я влігся біля нього і торкнувся блідими своїми перстами розлогого листя. Один із жерців наблизився до мене й зупинився позаду. Він був узутий у сандалії — один із м'якої зміїної шкіри, а другий із пташиного пір'я. На голові в нього красувалася митра з чорного фетру, прикрашена срібними півмісяцями. Сім золотих монет були нашиті на його мантії, а кучеряве волосся змащене стибієм.[7]
За мить він заговорив до мене, спитавши, чого я хочу.
Я відповів, що бажання моє — побачити їхнє божество.
"Наш бог на полюванні", — відрік жрець, і в його маленьких очах з'явився дивний вираз.
"Скажи мені, в якому він лісі, і я полюватиму разом із ним".
Він перебирав м'які торочки своєї мантії довгими гострими нігтями.
"Наш бог спить", — стиха мовив він.
"Скажи мені, на якому ложі, і я стерегтиму його".
"Бог на бенкеті", — вигукнув він.
"Якщо вино солодке, я питиму його з ним, якщо воно гірке, я також питиму його з ним".
Він нахилив голову з зачудуванням, узяв мене за руку, підняв із землі та повів до храму.
У перших палатах я побачив ідола на яшмовому троні, облямованому великими перлами Сходу. Ідол був вирізаний із чорного ебенового дерева, і статура його була статурою пересічної людини. На чолі його сяяв яхонт, і густа олива крапала з волосся його на стегна. Стопи ідола були червоними від крові щойно зарізаного козеняти, і чересла його оперізував мідний пасок, унизаний сімома берилами.
І звернувся я до жерця: "Оце ваш бог?" І він відповів мені: "Оце наш бог".
"Покажи мені бога, — вигукнув я, — бо я тебе вб'ю". І торкнувся я руки його, і рука його скоцюрбилася.
Тоді жрець змолився до мене: "Нехай вельможний пан зцілить слугу свого, і я покажу йому бога".
Тоді дмухнув я йому на руку, і рука стала знову здоровою, а він затремтів і повів мене до других палат, і побачив я ідола у нефритовому лотосі, прикрашеному величезними смарагдами. Ідол, вирізаний зі слонової кості, був удвічі більший за звичайну людину. На чолі його сяяв хризоліт, груди його були змащені миррою і корицею. В одній руці тримав він кривий скіпетр із нефриту, а в другій — круглий кристал. На ногах його були мідні котурни, а товсту шию охоплювало намисто з місячного каменя.
І звернувся я до жерця: "Оце ваш бог?" І він відповів мені: "Оце наш бог".
"Покажи мені бога, — вигукнув я, — бо я тебе вб'ю". І торкнувся я очей його, й він засліп.
Тоді жрець змолився до мене: "Нехай вельможний пан зцілить слугу свого, і я покажу йому бога".
Тоді дмухнув я йому на очі, і повернувся до нього зір, і затремтів він знову, й повів мене до третіх палат, і не було там ані ідола, ані образа, а лише дзеркало кругле металеве, встановлене на вівтарі кам'яному.
І звернувся я до жерця: "Де ваш бог?"
І відповів він мені: "Немає тут бога, але це дзеркало, що ти бачиш, є Дзеркалом Мудрості. І відбивається в ньому все, що є на небі й на землі, окрім лише того, хто дивиться в нього. Не відбиває дзеркало лиця, щоб той, хто дивиться, став мудрим. Багато інших дзеркал існує, але всі вони Дзеркала Суджень. Це єдине є Дзеркалом Мудрості. Ось чому воно — божество, і ми молимося до нього".
І подивився я у дзеркало, і було там усе, як він сказав.
І зробив я дещо дивне, а що саме — не важливо, бо в долині, яка пролягає в одному дні путі від того місця, сховав я Дзеркало Мудрості. Дозволь мені знову увійти в тебе, служити тобі, і станеш ти мудрішим за мудрих, і Мудрість стане твоєю власністю. Дозволь мені увійти в тебе, і не буде мудрішого за тебе.
Та молодий Рибалка тільки розсміявся.
— Кохання краще за Мудрість, — вигукнув він, — а Русалонька кохає мене.
— О ні, немає нічого кращого за Мудрість, — відповіла Душа.
— Кохання краще, — сказав молодий Рибалка й пірнув у глибини моря, а Душа заплакала і пішла собі через болото.
І другий рік минув, і повернулася Душа на берег моря, і покликала молодого Рибалку, і піднявся він із глибин і запитав:
— Чому кличеш ти мене?
І відповіла йому Душа: