А молодих і здорових чоловіків забирають у військо, і кладуть вони свої голови за аллаха і султана...
Але ж чекай, графе Олександре, а що ти даси цим людям? Де ти бачив, щоб мужик жив щасливо? Ти що, хочеш перетворитися на Гаруна аль Рашида? Але ж то тільки казочка.
Ні, ні, ні, не можна втрачати віри в здійснення замисленого. Спочатку треба дати головне — мир. Щоб Османська імперія не воювала, а на полі праці здобувала свою славу. Сулейман Кануні зумів це довести. Наполовину, але довів. За його царювання було здійснено стільки розумного й вічного : вироблено звід законів, поліпшено життя народу. За його правування піднялися в Стамбулі й Адріанополі пречудові мечеті, писали нові книги, мистецтва розвивалися. Може, колись люди забудуть про наші військові перемоги, а пам'яткою про нас лишиться тільки вічна й нетлінна краса Айя-Софії, Сулейманіє?..
Скільки ми нищимо, руйнуємо, боже мій! Турки палять міста й села, беруть ясир , а коли вже брати нікуди — убивають, ріжуть, нівечать, аби згинуло все. Християни, обороняючись, оздоблюються — і чинять те саме. Навіщо? В ім'я Христа? В ім'я Мухаммеда?
Скільки страшних історій про Туреччину розходяться по всьому християнському світові! А хіба лише вони зажили такої слави? Що чинять зараз християни в щойно відкритому Новому Світі? Так нищити корінне населення, як нищать іспанці та португальці в Америці, і турки не вміють. Хай турки — фанатики в своїй вірі, але ж хіба більш терпимі до інших релігій християни? Скільки вогнищ у Європі відпадало, скільки вогнищ іще палає!
Олександр стояв посеред Безістану, роздивлявся на групи прикутих людей, яких продавали за гроші чи обмінювали на крам. Як худобу... Бачив, як сиділа мати-українка, обнявшись із донькою, й благальне дивилася на кожного покупця: купи нас обох, не розлучай навіки. Олександр спитав ціну в людо-продавця, сумно поглянув на жінку з донькою, похитав головою: не вистачить у мене грошей...
Якби то він міг закупити весь цей базар і випустити всіх людей на волю!
Біля мечеті побачив: якийсь райя веде четвірко своїх дітей маленьких — і всі каліки. В найстаршого хлопчика ручки по лікті пообрубувані, в другого ніжки вивернуті назад. Ще в одного руки й ноги вигнуті так неприродно, що здається: по дорозі йде не людина, а павучок. У четвертого — найменшого — оченят немає. Ідуть, милостиню благають.
Жахнувся Олександр, підійшов, дав грошей. Запитав:
"Чоловіче, чого то твої діти такі?" — "Ми їх калічимо, щоб нам милостиню давали. Інакше — жити не можемо". Закричав: "Будь же ти проклятий, мучителю власних дітей!" Кинув райя гроші в лице Олександрові: "Вони й так криваві, мої акче, так ще й ти сліз туди додаєш, чужинцю!"
На базарі безногий сидів, вимахуючи якимись дивними палицями. Підійшов ближче — сахнувся: нещасний чоловік вимахував своїми колись відрізаними й висушеними ногами і гукав: "Дивіться, правовірні, ось мої ноги, я ними колись ходив!"
Олександр довго блукав по місту, заходив у найбідніші квартали — і вискакував звідти, мов із пекла. Так, багато він бачив бідності і в Чорногорії, і в австрійській землі, і в угорській, але такого жаху, як у Стамбулі, він не міг собі навіть уявити в найкошмарнішому сні.
А майже поряд — небачений блиск і небачена розкіш. Султан, його чауші, паші, кадії — вся ота двірцева челядь ходить у злоті, а народ вимирає з голоду, а народ гине од вошей та блощиць, од скажених собак, чуми й холери.
Розповідали: забіг скажений пес у мечеть султана Аму-рата. Вигнати собаку з мечеті — гріх. Тікати з мечеті під час молитви — гріх. Перекусав той собака половину віруючих.
Чи не є такою мечеттю й Оттоманська імперія, в якій нерозумний імам, що читає молитву й забороняє вигнати скаженого пса, є султан? Чи не є отією собакою яничарство і вся військова машина імперії? Оскаженів вірний страж, став кусатися, на смерть заражаючи отруйною слиною всіх, на кого нападе...
Петро, що ходив разом з Олександром, був так само насуплений і лютий. Петро добре знав цей край. Він, утікши з яничарської школи, приєднався ще юнаком до повстанців Каландара, цього шаленого дервіша, який мріяв знищити все злото на землі, бо від нього, мовляв, усі біди людські. "Гяур?" — запитав Каландар-оглу в Петра, і той ствердно кивнув головою. "Я тобі податок за це платитиму, тільки візьми до себе, — попросив Петро. — Дивись, у тебе навіть цигани є, а в них же не віра, а тільки піввіри". Зареготався дервіш Каландар-оглу: "Не буду з тебе брати харадж , я не султанський чауш. Іди до нас, гяуре, якщо ти серцем добрий, то ти — наш, а якщо в серці твоєму — погань, то, навіть імамом будучи, ти — поганець, гірший за гяура". Всю Анатолію обійшов разом з повстанцями Петро... А коли султанське військо придушило-таки Каландарове повстання, то втік Петро разом з шаленим дервішем у Персію, а звідти довго добирався до Чорногорії, де стрівся з Устею, а потім і з Олександром.
Так от, блукаючи Стамбулом, запитав Олександр у Петра:
"Що зробив би ти, ставши султаном?" Петро насупився й довго мовчав. "Чого мовчиш? Я питаю, а ти дай відповідь. Я хочу знати, що мені робити, як стану султаном". "А може, то надто важка ноша для чесного чоловіка?" — відповів запитанням Петро. "Я тебе питаю не про те, чи варто ставати султаном. Варто. Необхідно. А ти скажи, що робити, ставши султаном?" Петро згадав дервіша Каландара-оглу й відповів:
"Я б, як Каландар-оглу, вирізав усіх багачів, а все добро розділив би порівну між людьми". — "Як це — порівну? Колись Оттоманська імперія примушувала кожного чоловіка, крім султана, починати все спочатку, багатство у спадок не передавалося. І що маємо? Все одно були багачі і були бідні". Петро безнадійно махнув рукою: "Клятий світ! Його, мабуть, не переробиш! Але яничарів та акинджів я б знищив". — "Чого раптом?" — "Тому що доки будуть яничари та акинджі, доти Туреччина кидатиметься на всіх з війною — навіть тоді, коли їй це не потрібно. От побачиш — скоро буде похід на Україну чи в Польщу".
Щось на другий чи на третій день після цієї розмови султан Мустафа приймав у своєму сералі посольство з Відня, отже, й Олександра та Петра, чи то пак австрійських дворян із сербськими прізвищами Ніколич та Видич.