Селім гарикнув:
— Пустіть негайно!
Один з яничарів — це був Урхан Сирик — вигукнув:
— Це наша здобич!
— Пусти! — знову гукнув Селім. І, обернувшись до Лей-би: — Он йому дай гроші!
Урхан почув про гроші. Його худе, схоже на конячу морду обличчя ще подовшало.
— Ось нате вам, лицарю, гроші, — підбіг до нього Лейба і тицьнув гаманець із золотом.
Сирик відпустив руку Ривки, і дівчина, плачучи, впала на батькове плече.
— Біжи звідси скоріше! — сказав він Ривці. — Біжи в свою кімнату та замкнися!
Лейба ще раз поглянув на криті вози, звідки виглядали дівчата-полонянки.
Він повів доньку за корчму, і тут почувся пронизливий, схожий на ослячий крик. Це кричав Абдуррахман Ешек.
— Зінджир! — вигукував Ешек. Він біг від хліва й ніс у руках ланцюг.
Лейба похолов. Цим ланцюгом було закуто Йона Кодряну...
Селім стрибнув до Ешека, вихопив з його рук ланцюг, кинув тільки один погляд на нього і підскочив до Лейби. Щосили вдарив його по обличчю залізним ланцюгом.
Лейба вужем вився по землі, а Селім бив його і бив, аж поки він не зомлів...
...Шинкар отямився через кілька хвилин після того, як турки переправилися через Дністер. Стояли порожні вози — яничари позабирали дівчат на коней. У розгромленій корчмі з повибиваними вікнами та повідриваними дверима літало пір'я з подушок та перин. Валялися розбиті пляшки. Гостро смерділо порозливаною горілкою. Калюжа вина темніла біля розбитого барила.
Шинкар намагався підвестися, але в голові страшенно гуло, боліло все тіло, наче з нього зідрали всю шкіру.
— Лемеле, Мотеле, Хаїме, — простогнав він.
— Ми осьде, тату, — озвалися діти.
— Де Ривка? — простогнав Лейба. У відповідь залунало дружне ревіння.
— Де Ривка? — несамовито зарепетував Лейба.
— 3-за-а-забрали турки!
Лейба тут же схопився на ноги І, хитаючись, кульгаючи, спотикаючись, побіг до Дністра — за турками. Діти, ревучи, побігли за ним.
— Лемеле, Мотеле, Хаїме! — обернувся Лейба. — Сидіть удома. Чуєте?
Діти зупинились, а Лейбу ніщо не могло зупинити...
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
з якого читач довідується про вельми таємну і вельми важливу бесіду
— Прошу зайти, — вклонившись, мовив лаврський служка і прохилив невеликі залізні двері.
Олександр кивнув головою і пішов за ченцем. За ним — Петро.
У невеликій темній келії стояв біля столу сивий чоловік і дивився на тих, що зайшли.
— Добрий день! — низько схиливши голову й приклавши руку до серця, мовив Олександр. Потім став на коліно і поцілував простягнуту руку. Петро зробив те ж саме.
— З чим, сину мій, прийшов ти сюди? — мовив сивий чоловік Олександрові. — Скажи мені...
Олександр не відчув у мові Йова Борецького тієї теплоти, на яку чекав...
Він підвівся з коліна.
— Сідайте на лаву... Ось сюди, — так само рівно сказав Йов Борецький.
Сідаючи, Петро обдивився келію. Стіни темні, похмурі, як і в Цетинському монастирі, темна ікона в кутку, лампадочка, що ледь-ледь освітлює святий лик. Та ще — книги. Ціла стіна зайнята книгами, що стоять на грубих полицях, тесаних сокирою.
Олександр уважно вдивлявся в обличчя знаменитого київського митрополита, що прославився далеко за межами своєї землі мудрістю, проникливістю й людяністю. Це ж він, знаменитий Йов, самовіддано бореться проти унії , сіє освіту на Україні. Силами й стараннями преподобного Йова на Вкраїні відкриваються братські школи, а Київська — то е справді академія мудрості... А от його, графа Олександра, прийняв байдуже...
Митрополит був невисокого зросту, чорняве волосся його густо помережане сивизною, сірі очі пильно дивилися на прибульця. Великі жилаві руки спокійно лежали на столі — цими руками можна добре кувати в кузні й рубатися в бою.
— Знаю, сину мій, з чим ти прибув здалеку до Києва, — сказав Йов Борецький, — та хочеться мені послухати з твоїх вуст твою розповідь. І тебе послухаємо, — перевівши погляд на Петра, додав митрополит. — Можете говорити зі мною грецькою мовою чи латиною, по-турецьки чи по-польськи, по-французьки чи по-сербськи, арабською чи й німецькою мовою. Я вас зрозумію.
— Дозвольте моїм недостойним вустам узброїти себе мовою вашого народу, — сказав Олександр трохи закручено, і Петро навіть у півтемряві постеріг, як граф почервонів.
— Я радий слухати тебе, сину, — всміхнувся Йов.
— Звуть мене, преподобний отче, Олександром, графом Чорногорським. А при народженні звали мене Ях'єю. Я — син турецького султана Амурата Третього, онука великого Сулей-мана Кануні та Роксолани-хуррем. До самої смерті батька я жив і виховувався в Трапезонті. Коли ж стало відомо, що батько вмер, а на престол став мій брат Мухаммед Третій, ми втекли з Трапезонту. Бачте, новий султан повинен був знищити всіх своїх можливих суперників. На мене чекала смерть. Але моя хоробра мати — гречанка Єлена — разом з євнухом Махмудом та нянькою-рабинею Устею вирішили мене врятувати. Темної ночі ми втекли з палацу на корабель — і через кілька діб плавання по бурхливому морю прибули до Болгарії.
Олександр витер піт з чола — йому згадалися ті страшні дні й ночі, свист вітру, тріск дощок та бабахкання вітрил...
— Продовжуй, сину мій, — тихо мовив Йов.
— І от, діставшись до Болгарії, ми всі пішли пішки через гори, минаючи турецькі пости. То була дальня, тяжка дорога, в якій, захищаючи нас, загинув болгарин Махмуд. Голодні й змучені, ми прибилися до Чорногорії. Хоробрі чорногорські воїни підібрали нас, коли ми чекали на холодну й голодну смерть... Я був тоді малий, і все це пам'ятаю погано… Пам'ятаю ще — ми в Цетинському монастирі. Там я виховувався серед ченців і воїнів. Це були суворі й сердечні люди, які боронили свій край від яничарів.
Олександр зробив невелику паузу. Він шукав слів, які були б найвиразнішими.
— Ну, там мене й охрестили — назвали Олександром; з огляду на моє високе, — тут Олександр криво всміхнувся, — походження, надали мені титул графа Чорногорського. Я зненавидів турків, отче! Тяжко було мені думати, що й я — турок. Коли я охрестився, мені здавалося, що все минуле — то поганий сон. Та ні! Ніякі перехрещення й відхрещення, преподобний отче, не виривають кореня людини... Пам'ятаю, як прийшла вістка про те, що яничари загатили вбитими дітьми цілу річку. Як закричали тоді ченці й воїни! І як хтось гукнув: "Наші діти гинуть, а оце турченя — навіщо воно живе?!" Тоді архієпіскоп Душан ухопив мене на руки й заплакав. І сказав усім, що я — християнин Олександр Чорногорець... Я вивчив сербську й болгарську мови, навчився розмовляти по-італійськи, по-грецьки, по-українськи. Я навчився латини. Мої чорногорські друзі, які всиновили мене, добре подбали про мою освіту. Я вчився в Італії, в Болоньї. Якщо пригадуєте, понад сто літ тому там учився й був професором, а далі й ректором славний земляк ваш — українець Юрій Дрогобич...