— То є розбій! — верескнув пан Болеслав.
— Ще одне слово — і моя куля зробить отвір у вашому череві, пане граф! Встати! — заревів Петро. Граф Болеслав, тремтячи, підвівся.
— Бігом додому! Бігом, бігом, пся крев! — І щоб жодного слова! — крикнув Петро.
Ноги в графа Болеслава дрижали, але він намагався бігти.
— Борше, борше! — гукнув услід Петро.
Товстий, огрядний, переляканий польський граф біг не озираючись.
Граф Олександр сидів на коні й перебирав пальцями гриву. Йому не хотілося дивитись на ганьбу польського графа. "Ні, ми взялися не за свою справу, — подумалося йому. — Граф Лозовицький, звісно, варвар, але це його селяни і він може з ними робити, що хоче..." А другий голос підказував, що Петро має рацію...
Думки Олександрові перервав чийсь крик. Він підвів голову й побачив, що Яремко Ціпурина підвівся й, хитаючись, побіг услід за графом Лозовицьким.
— Ти куди ото, малий? — гукнув услід Петро. Але Яремко вхопив палицю і, махаючи нею над головою, став щось гукати, захлинаючись від сліз.
— Ану, назад! — гримнув граф Олександр. Але Яремко мовби й не чув, що йому гукали.
— Та нічого страшного не станеться, — сказав по-італійськи Джузеппе. — Хай влупить кілька раз по литках. Дуже гарно впливає на характер...
— А він, мабуть, жодного разу не був битий палицею, та ще й мужицькою, — реготнув Йон, і це неприємно вкололо графа Олександра.
Тим часом Яремко наздогнав графа і вдарив його палицею по литках, як і передбачив Джузеппе. Граф Болеслав звискнув, помчав ще хуткіше, але Яремко не відставав і бив, по чому трапляв.
— Оце тобі, — плачучи, приказував він, — за дядька Данила... І ще раз за нього... І за Максима... І ще раз — за Максима... І за мене... І за всіх... І ще раз за всіх... І ще раз!
Зашпортнувся за грудку на дорозі, впав, але зразу підхопився, рвонув слідом за графом. Та тут його наздогнав Петро.
— Досить уже, хлопче!
— Не досить! Пусти! — закричав Яремко вириваючись, дригаючись, дряпаючись. Але тут же одержав такого стусана, що перелетів канаву й покотився по траві.
— Ану, щоб слухався мені! — вигукнув Петро, тупнувши ногою й стьобнувши нагайкою себе по халяві.
— Чого ви його захищаєте? — закричав Яремко у відповідь. — Він людину убив, а ви кажете "досись". Я його вб'ю! Ось як піду в козаки та одержу шаблюку, то я йому зразу голову зітну!..
— Молодець! Правильно! — вигукнув Джузеппе. — Треба вбивати таких! Ось як станеш козаком, так ми всі гуртом приїдемо до тебе в село й графа на палю посадимо.
— І посадимо, — шморгнувши носом, відповів Яремко.
— А зараз ходи сюди, допоможеш нам мертвого перенести.
Очі Джузеппе були сумовиті й добрі. В такі очі не хотілося кричати чогось образливого й злого.
Джузеппе разом з Максимом та Яремком перенесли мертвого Данила в панську карету. Стангит цьвохнув батогом — і карета повільно рушила до села.
— А що з цими робити? — Олександр показав на графських охоронників.
— Змилуйтеся! — попадали вони на коліна.
— Що скажете ви? — запитав Олександр у селян.
— Лихі вони люди, — озвався Максим Балабай. — Служки такі, що не приведи господи. Кати, а не люди.
— Змилуйтеся!
— У нас, у Чорногорії, — озвався Йован, — катам відрубують руку, щоб знали...
— Змилуйтеся! — заволали графські слуги.
— Ух, як я їх ненавиджу! — скреготнув зубами Петро і, тримаючи на прицілі зразу двох бранців, вигукнув: — Ну, кажіть мені зараз, ви хто — поляки?
— Ні, не поляки, — захлипали охоронці.
— Ви хто — католики?
— Ні, православні!
— Щоб вас усіх чорти позабирали! Кому ви служите? Тим, хто катує земляків, одновірців? — вилаявся Петро. І, розшалівши од люті, закричав:
— Ану, підвести вгору руки! Я вам покажу, як своїх продавати!
— Петре! — застережливо крикнув Олександр.
— Я на своїй землі! — вигукнув Петро і тут же вистрелив з двох пістолів у підняті руки...
Двоє графських охоронців завили від болю й закрутилися в пилюці.
— Йоне, давай пістолі!
Молдаванин кинув два пістолі в руки Петрові. Знов пролунали два постріли.
— Як твоє прізвище? — показав Петро пістолем на крайнього.
— Биченко.
— Отак. А твоє? — показав на другого.
— Олексієнко.
— А твоє?
— Скрипник.
— Скрипник? — закричав Петро. — Ану вийди наперед! Вийшов один з групи — високий, похмурий.
— То якраз він дядька Данила піймав для пана. І мучив! — гукнув Яремко.
— Я тобі ніс і вуха повідрізаю, мерзото, за те, що ганьбиш рід Скрипників. Де ти взявся, паскудо такий? Серед нас, Скрипників, не було ще зрадників!
— Тоді краще рубай голову, — люто блиснувши зеленими вогниками з-під широких брів, озвався Скрипник.
— Ні, я тобі очі повиколюю! — і Петро вихопив шаблю з піхов.
Скрипник-другий метнувся вбік, де лежала кинута зброя, щоб вхопити шаблю.
Та Яремко встиг стрибнути, як кошеня, просто під ноги зеленоокого. Той гепнув через Яремка, але скочив на рівні і, вихопивши з-за пояса ніж, кинувся на Петра.
Пролунав постріл. Це вистрелив Олександр. Мертвий графський охоронник упав під ноги коневі.
— Все! — сказав Олександр, витираючи піт з лоба. — Досить уже, хай ідуть. Джузеппе, вибирай коня для себе і для цих двох...
Через п'ять хвилин сімка вершників мчала до Києва. Позаду лишився невеликий п'ятачок шляху, на якому тільки-но було розіграно стільки трагедій.
Усе це здавалося поганим сном. їхали, сміялися, слухали побрехеньки Джузеппе, і раптом: ота дикість польського графа... Потім — дика сцена калічення, що її затіяв Петро... Та й він, Олександр, не кращий — бахнув з пістоля, от і немає людини...
Дивно, як усі рвуться на Запоріжжя. Богданець Йон Кодряну ладен був бігти через усю Вкраїну на ту далеку й невідому Січ. Оці двоє — теж. Навіть хлопчак — і той..
"Турки тутешні!" — це так сказав хтось про поляків. Як же це треба було туркам лютувати, щоб ім'я цілого народу стало символом розбою й звірства.
А хіба лише турки звірюками стають? Та в яничарах хтозна-скільки українців, болгарів, албанців, грузинів, є вірмени та євреї. З дитинства забрати та відповідно виховати — от тобі й звір, кат, насильник...
Всміхнувся невесело сам до себе. Колись Устя називала його ішкенджеджі. А він не сердився. Думав, що так і треба. І тільки пізніше зрозумів, що бути ішкенджеджі — мучителем, катом, нелюдом — ганебно.