Він, султан, припустився благодушності. П'ять років тому було скинуто ним, Османом, султана Мустафу. Той Мустафа був його дядьком-недоумком. Осман наказав: не треба його знищувати — нікому цей кретин не потрібен... Аж бач, що виходить! Яничари збунтувалися і знову садовлять Мустафу на трон. Ясна річ, цього йолопа через якийсь там рік замінять кимось іншим. Але ким? Малолітнім Амуратом?.. Той ще дуже малий!.. О аллах, треба було знищити Мустафу!..
Не встиг... Не встиг...
Попереду — Єді-куле. Це останнє, що він бачитиме в своєму житті. Бо того султана, якого везуть отак у Єді-куле, чекає тільки одно — смерть...
— Змилуйтеся! Змилуйтеся!
Хто це там репетує? Він, Осмая Другий, не принизиться прохати в цих плебеїв життя.
"Прощай, дурна моя країно, — гірко подумав. — Ти ще не знаєш, як тяжко поплатишся за свою дурість..."
І раптом його кинуло в жар: відчув, що сльози течуть по щоках:
"Невже в усьому цьому — воля аллаха?" Озирнувся. Побачив — наче крізь туман — вишкірені зуби натовпу.
Божевільний дервіш біжить слідом і, тремтячи мов у пропасниці, гукає:
— Ля ілляги іль Алла...
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
у якому йдеться про химерії долі, що зводить докупи різні людські дороги...
Того ж таки 1622 року наприкінці тихого й прозорого, мов напоєного відстояним вином серпня група вершників під'їхала до дністрового берега.
Було сумирне й ласкаве надвечір'я. Тінь від гори вже перетнула Дністер, і тільки український берег ще світився м'яким жовтуватогарячим сяйвом.
На вершниках були запорошені дорожні плащі з мідними застібками, химерні капелюхи з високо задертими вгору крисами, — видно, подорожні були з далеких країв. Під плащами виразно одстовбурчувались шаблюки та пістолі. Часи були непевні, і покладатися тільки на щасливу долю навряд чи було можна.
Вершники зіскочили з коней і підійшли до самого берега.
— От ми вже й перед Турлою , — по-турецькому промовив, усміхнувшись усім своїм чисто виголеним обличчям, високий чорнявий чоловік, що був одягнутий чи не найвишуканіше і, мабуть, був найголовніший у цьому товаристві.
— Та отож якраз Дністер, — смішно перевалюючись після довгої їзди на коні, сказав дебелий вайло і пішов просто в чоботях у воду.
— Чи не думаєш ти, Петре, отак пішки і перейти цю ріку? — кивнувши на прудкі хвилі Дністра, озвався чорнявий.
Але той, кого назвали Петром, уже не слухав нічиїх слів.
Він нахилився над рікою й дивився у воду. І брав воду у пригорщі. І ніс до обличчя. А потім розводив руки — і вода падала в хвилю...
— Боже мій, — говорив сам до себе чоловік, названий Петром, — боже мій милосердний, та я ж цілих тридцять літ не бачив тебе...
Цей чоловік, мабуть, не любив високих і пишних слів, бо навіть ці слова, що вирвалися в нього, здалися йому неприродними, і він крадькома озирнувся: чи не чув хто, бува.
"Боже мій, — думав Петро, — та я ж уже майже вдома. Оце перепливемо Дністер — і я пожену свого сірого просто в Сугаки. Ні, в Сугаки десь узавтра, а сьогодні треба до Могилева дістатися... Боже мій, скільки миль проскакати... Аж не віриться, що все — позаду..."
Він набрав у пригорщу води і став її пити.
І тоді ожили в душі спомини, тамовані три десятиріччя, ожили запахи дитинства, — і Петро відчув: щось тече в нього по зарослих сивою щетиною щоках.
"От господи, чого це? — зніяковів цей літній чоловік. — Вода як вода... Ну, пив колись. Ну, зараз п'ю..."
Він знову набрав пригорщу води і хлюпнув собі в обличчя. Потім ще і ще... А сльози текли й текли. І чоловік горбився над водою, мов ведмідь, і боявся озирнутися назад, щоб супутники не бачили його очей.
"Отаке, прости господи. Ну, кому це потрібно? Соромно перед людьми. Старіюся, чи що?"
Він дивився на лівий берег Дністра і усміхався сам до себе.
Його супутники делікатно мовчали й теж дивилися на протилежний берег.
Ніхто з них ще не бував на Україні.
Трієстинець Джузеппе бачив на своєму сорокарічному віку багато чого. Знали його в Іспанії та Франції, навіть в Алжірі ухистився побувати, казав, що був і в Америці, та цьому мало хто вірив, бо Джузеппе, крім своєї найголовнішої прикмети — чвертьаршинного носа, — мав ще одну, не менш видатну особливість — він любив прибрехати... Але на Україні він таки не бував... Зовнішність Джузеппе була виразна — легенький пушок на майже облізлому тім'ї, чорні широкі брови, що намагалися зійтися десь посеред лоба гострим кутом, та не вистачило їм снаги й волосся; під носом примостилися тоненькі вусики, дуже схожі на брови, хіба що більш вишукані; все підтримувала могутня нижня губа, що своїми розмірами тільки підкреслювала недостатню розвиненість підборіддя, оздобленого невеличкою ріденькою борідкою. Булькаті очі сеньйора Джузеппе в основному мали брунатний колір, але в хвилини страшного гніву чорніли, а в хвилини натхнення (а це бувало досить часто, коли починалися розповіді про численні пригоди) голубіли. При цьому можна ще згадати досить сумовиту обставину щодо зросту сеньйора Джузеппе, який зовсім не задовольняв його власника. Можна згадати й черево трієстинця, яке було трохи непропорційне до його зросту. Та була в італійця риса, яка перекривала всі його тілесні й духовні вади, — він стріляв влучніше за легендарного перського шаха Бахрама-гура і шпагою та шаблюкою орудував не гірше...
Чорногорець Йован був повною протилежністю тріестин-цеві. Височенний і кістлявий, ніс у нього малий, а підборіддя велике, брови дивилися кутом не вгору, а вниз. Так само поводилися й вуса. Якщо в Джузеппе на голові росло мало, то в Йована була чуприна, мов галчине гніздо, очі глибоко сиділи під бровами, і їхній колір визначити було важко. Йован був мовчазний, бо пригод ніяких у його житті не було, а брехати він не любив. Але стріляв і рубався на шаблюках він майже так, як і Джузеппе.
Високого чорнявого чоловіка, одягнутого в дорогий, хоч і дуже запорошений далекою дорогою плащ, звали Олександром, графом Чорногорським. Було йому, мабуть, стільки ж літ, як і Джузеппе та Йованові. Тонкий грецький профіль, задумливі чорні очі, сильне, трохи випнуте вперед підборіддя, високий лоб, пещені руки, які, проте, добре вміли тримати пістоля й шаблю...