Інспектор Kepi не сказав більше нічого. Він прочитав те, що було надруковано на вийнятому з машинки аркуші.
Дорогий докторе Гелбрейт. Якщо це взагалі можливо, я прошу, щоб ви приїхали до Стоунігейтса відразу, як отримаєте цього листа. Тут виникла криза надзвичайної складності, і я перебуваю в розгубленості щодо того, як їй давати раду. Я знаю, як щиро любите ви нашу дорогу Кері Луїзу і як глибоко вас стурбують обставини, що їй загрожують. Скільки їй треба знати? Скільки треба приховати від неї? Це ті запитання, на які мені дуже важко знайти правильну відповідь.
Щоб не ходити навкруг та навколо, я скажу вам: у мене є причини вважати, що цю милу й невинну жінку повільно отруюють. Я вперше запідозрив це, коли…
Тут лист уривався раптово.
Кері сказав:
— Отже, коли Кристіан Гульбрандсен дійшов до цього місця у своєму листі, він був застрелений?
— Так.
— Але чому лист залишився в машинці?
— Тут я можу припустити лише дві причини — одну, що вбивця не мав найменшого уявлення про те, кому Гульбрандсен писав листа і якою була його тема, а другу — він надто поспішав. Можливо, він почув, що хтось іде, і йому залишався час тільки на те, щоб утекти непоміченим.
— І Гульбрандсен навіть не натякнув вам, кого він підозрював — якщо він справді когось підозрював?
Запала дуже коротка, майже непомітна пауза перед тим, як Льюїс відповів:
— Навіть не натякнув.
І додав досить неясно:
— Кристіан був дуже справедливий чоловік.
— Як, на вашу думку, застосовувалася отрута — миш'як чи що там іще могло бути?
— Я думав про це, коли перевдягався на вечерю, і дійшов висновку, що найзручніше було б доливати її в якісь ліки чи тонік, що їх приймала моя дружина. Щодо їжі, то всі ми їмо одні й ті самі страви, і моя дружина не їсть нічого такого, що було б умисне приготоване для неї. Але будь-хто може долити миш'як у пляшечку з ліками.
— Ми повинні взяти її ліки й віддати їх на аналіз.
Льюїс сказав спокійно:
— Я вже маю один зразок. Я взяв його сьогодні, перед вечерею.
Він висунув шухляду в письмовому столі й дістав звідти невеличку закорковану пляшечку з червоною рідиною.
Інспектор Кері сказав, подивившись на нього зацікавленим поглядом:
— Ви про все подумали, містере Сероколд.
— Я вважав, що треба діяти швидко. Сьогодні ввечері я не дозволив дружині прийняти її звичну дозу. Вона досі стоїть у склянці на дубовому буфеті в залі — а пляшечка з тоніком стоїть у їдальні.
Кері нахилився вперед через стіл. Він стишив голос і заговорив довірливо та без будь-якої офіційності.
— Ви мені пробачте, містере Сероколд, але я не зовсім розумію, чому ви так наполегливо хочете приховати це від своєї дружини? Ви боїтеся, що вона запанікує? Адже для її ж таки безпеки було б краще, якби ви остерегли її.
— Атож, може, й справді так було б краще. Але я не думаю, що ви цілком розумієте мою ситуацію. Не знаючи мою дружину Керолайн, це було б важко. Моя дружина, інспекторе Кері, ідеалістка, особа, схильна всім довіряти. Про неї можна сказати, що вона не бачить зла, не чує зла й ніколи не говорить про зло. Для неї буде незбагненним довідатися, що хтось хоче її вбити. Але ми повинні піти далі. Це не просто "хтось". Ідеться — й думаю, ви повинні це розуміти — про когось дуже близького й дорогого для неї…
— Ви так думаєте?
— Ми повинні подивитися в обличчя фактам. Зовсім близько ми маємо дві сотні спотворених і недорозвинених особистостей, які досить часто виражали себе через брутальне й безглузде насильство. Але, за самою природою речей, нікого з них не можна підозрювати у скоєнні цього злочину. Той, хто повільно труїть мою дружину, перебуває десь у самому центрі нашого інтимного родинного життя. Подумайте про людей, які мешкають у цьому будинку: про її чоловіка, дочку онуку, про чрловіка її онуки про їх пасинка, до якого вона ставиться як до власного сина про міс Белвер, її віддану компаньйонку й давню подругу. Усі ці люди близькі до неї й ду же віддані їй — а проте ми ніяк не можемо відкинути підозру, що це хтось один із них.
Кері сказав повільно:
— Але ж ми маємо й сторонніх…
— Так, у певному розумінні. Ми маємо доктора Мейверіка, маємо одного або двох людей із персоналу, які часто бувають із нами, маємо слуг — але, відверто кажу чи, який вони можуть мати мотив?
Інспектор Кері сказав:
— І є тут іще один молодик — знову забув його ім'я — Едгар Лоусон, здається?
— Так. Але він буває тут як випадковий гість лише останнім часом. І в нього немає мотиву. До того ж він глибоко прив'язаний до Керолайн, як і всі ми тут.
— Але він психічно хворий. Хіба ж не він напав на вас сьогодні?
Сероколд нетерпляче відкинув це припущення.
— То було суто дитяче хуліганство. Він не хотів завдати мені шкоди.
— А ці дві дірки від куль у стіні? Він же стріляв у вас, чи не так?
— Він не хотів у мене влучили. То була просто акторська гра, не більше.
— Дуже небезпечна акторська гра, містере Сероколд.
— Ви не розумієте. Поговоріть із нашим психіатром, доктором Мейверіком. Едгар — незаконнонароджена дитина. Він утішає себе за те, що в нього немає батька, й за своє низьке походження, переконуючи сам себе, що він син знаменитого чоловіка. Це дуже добре відомий феномен, запевняю вас. Йому стало краще, набагато краще. Але потім із якоїсь невідомої нам причини він знову посунувся назад. Він ідентифікував мене як свого "батька" й здійснив на мене мелодраматичний напад, вимахуючи револьвером і викрикуючи погрози. Я анітрохи не був наляканий. Коли він нарешті зробив два постріли з револьвера, то зламався й заплакав, і доктор Мейверік забрав його геть і дав йому заспокійливе. Думаю, він повернеться до свого нормального стану вже завтра вранці.
— Ви не хочете висунути звинувачення проти нього?
— Це було б найгіршим з усіх можливих варіантів — для нього, хочу сказати.
— Відверто кажучи, містере Сероколд, мені здається, його свободу треба обмежити. Люди, які вимахують револьверами, щоб утвердити своє "я"! Нам треба думати про безпеку суспільства, ви ж повинні розуміти.
— Поговоріть на цю тему з доктором Мейверіком, — знову наполегливо порадив йому Льюїс. — Він викладе вам професійний погляд на цей випадок. Хай там як, — додав він, — а бідолашний Едгар не міг застрелити Гульбрандсена. Він був тут, у кімнаті, й погрожував застрелити мене.