— Мабуть, і справді в мене є підстави для певної стурбованості, — сказала місіс Сероколд без особливої переконаності в голосі. — Льюїс працює надто багато, Стівен забуває навіть поїсти, працюючи наче раб, у театрі, а Джіна поводиться надто нестримано, але мені ніколи не щастило змінити людей, і я не бачу, як могла б змінити їх ти. Тому яка нам користь від того, що ми турбуємося?
— Мілдред також не дуже щаслива, якщо я не помиляюся.
— О, ні, — сказала Кері Луїза. — Мілдред ніколи не буває щасливою. Вона не була щасливою вже в дитинстві. На противагу Піпі, яка завжди променилася щастям.
— А може, — припустила міс Марпл, — Мілдред має причину не бути щасливою?
Кері Луїза сказала спокійно:
— Через ревнощі? Авжеж, я думаю. Але людям насправді не треба ніякої причини для того, щоб вони почували себе так, як вони почувають. Просто вони так зроблені. А ти з цим не згодна, Джейн?
Міс Марпл на якусь мить пригадалася міс Монкріф, рабиня деспотичної матері-інваліда. Бідолашна міс Монкріф, котра мріяла про подорожі й знемагалa від бажання побачити світ. Пригадалося їй і те, як Сент-Мері-Мід відверто раділо, коли місіс Монкріф нарешті поховали на сільському цвинтарі, й міс Монкріф, маючи невеличкий, але надійний прибуток, нарешті здобула волю. І як міс Монкріф, розпочавши свої омр'яні мандри, змогла добутися не далі, як до Гаєрса, де, пішовши провідати одну з "найдавніший материних подруг", була така зворушена тяжким становищем літньої жінки, хворої на іпохондрію, що скасувала всі свої попередні замовлення на квитки й оселилася на її віллі, щоб знову терпіти від несправедливої лайки. Тяжко працювати й знову мріяли про радощі далеких подорожей і широких обріїв.
Міс Марпл сказала:
— Схоже, ти маєш рацію, Кері Луїзо.
— Звичайно, той факт, що я майже вільна від будь-яких турбот, я почасти завдячую Джоллі. Моїй дорогій Джоллі. Вона прийшла до мене, коли Джонні і я щойно одружилися, і була чудовою від самого початку. Вона піклується про мене так, ніби я дитина й цілком безпорадна. Вона готова зробити для мене все. Іноді мені стає зовсім соромно. Я щиро вірю, що Джоллі готова заради мене когось убити, Джейн. Хіба не жахливо таке припускати?
— Вона, безперечно, дуже віддана тобі, — сказала міс Марпл.
— Вона іноді так гнівається, — сказала місіс Сероколд, засміявшись своїм дзвінким сріблястим сміхом. — Вона хоче, щоб я часто замовляла собі гарний одяг й оточувала себе розкішшю, і вона вважає, що всі повинні мені підкорятися й дбати про мене. Вона, либонь, єдина людина, на яку не справляє жодного враження ентузіазм Льюїса. Усі наші бідолашні хлопці, на її думку, розбещені юні злочинці й не заслуговують на те, щоб про них дбати. Вона вважає, що тут надто вогко для мого ревматизму і що я повинна переселитися в Єгипет або в якесь таке місце, де тепло й cуxo.
— А ти дуже страждаєш від ревматизму?
— Віднедавна мені стало набагато гірше. Я маю великі проблеми з ходінням. Жахливі спазми в ногах. Але що тут поробиш, — і знову на її обличчі і з'явилася притаманна їй чарівна усмішка, — вік є вік.
Міс Белвер вийшла з дому крізь засклені двері й поквапилася до них.
— Надійшла телеграма, Каро, її щойно передали по телефону: "Прибуваю сьогодні пополудні, Кристіан Гульбрандсен".
— Кристіан? — Кері Луїза здавалася дуже здивованою. — Я не мала найменшого уявлення, що він в Англії.
— Дубові покої, я думаю?
— Атож, підготу й їх, будь ласка, Джоллі. Тоді йому не знадобляться сходи.
Міс Белвер кивнула головою і повернулася в дім.
— Кристіан Гульбрандсен — мій пасинок, — сказала Кері Луїза. — Старший син Еріка. Власне, він на два роки старший, ніж я. Він — один із членів правління, які розпоряджаються коштами Фонду, — головний із членів правління. Яка прикрість, що Льюїса немає вдома. Кристіан рідко залишається тут довше, ніж на одну ніч. Він страшенно заклопотаний чоловік. А немає сумніву, що існує багато проблем, які вони хотіли б обговорити.
Кристіан Гульбрандсен приїхав пополудні, встигнувши на чай. Це був чоловік із досить грубими рисами обличчя, зі звичкою говорити повільно й методично. Він привітав Кері Луїзу з виразом великої приязні.
— То як тут поживає наша маленька Кері Луїза? А ти анітрохи не постаріла, навіть на один день.
Він поклав руки їй на плечі і стояв, усміхаючись до неї. Чиясь рука потягла його за рукав.
— Привіт, Кристіане!
— А, — обернувся він, — це ти, Мілдред? Як ся маєш, Мілдред?
— Останнім часом не дуже добре.
— Погано. Це дуже погано.
Між Кристіаном Гульбрандсеном і його зведеною сестрою Мілдред була велика схожість. Різниця віку між ними становила близько тридцятьох років, і їх легко можна було прийняти за батька й дочку. Мілдред, схоже, дуже зраділа, що він приїхав. Вона розчервонілася, була дуже балакучою і протягом цілого дня знай повторювала: "мій брат", "мій брат Кристіан", "мій брат, містер Гульбрандсен".
— А як наша маленька Джіна? — запитав Гульбрандсен, обертаючись до молодої жінки. — Отже, ти і твій чоловік досі тут?
— Атож. Думаю, ми оселилися тут надовго, чи не так, Воллі?
— Схоже на те, — сказав Воллі.
Маленькі, гострі очі Гульбрандсена швидко оглянули й оцінили Воллі. Той, як завжди, був похмурий і непривітний.
— Отже, я знову тут, разом з усією родиною, — сказав Гульбрандсен.
Його голос свідчив про цілком щиру доброзичливість — але насправді, подумала міс Марпл, його настрій не був таким уже доброзичливим. Можна було помітити похмуру складку біля його губів і деяку схвильованість манер.
Коли його відрекомендували міс Марпл, він окинув її пильним поглядом, ніби оцінюючи нову гостю.
— А ми й не знали, що ти в Англії, Кристіане, — сказала місіс Сероколд.
— Мене тут і не було, я приїхав досить несподівано.
— Погано, що Льюїса немає вдома. Ти скільки можеш тут побути?
— Я планував поїхати завтра. А коли Льюїс повернеться?
— Завтра пополудні або ввечері.
— Тоді, мабуть, мені доведеться залишитися ще на одну ніч.
— Якби ти нас попередив…
— Моя люба Кері Луїзо, обставини, що змусили мене приїхати, виникли дуже раптово.
— Ти залишишся, щоб побачитися з Льюїсом?
— Так, мені необхідно зустрітися з Льюїсом.