УЧИТЕЛЬ: Я протверезів. В один мент.
Іде, заточуючись, до ІЛЛЯ.
УЧИТЕЛЬ: Ви маєте рацію. Цілковиту. Ви самі винні. В усьому. А тепер я вам щось скажу, Альфреде Іллю, скажу найважливіше.
Він стоїть перед ІЛЛЕМ рівно, як свічка, тільки ледь коливається.
УЧИТЕЛЬ: Вас уб'ють. Я знав це від самого початку, та й ви давно вже це знаєте, хоч більше ніхто в Ґюллені не хоче цього признати. Спокуса надто велика, а наша біда надто тяжка. І я знаю не тільки це. Я також підніму на вас руку. Я відчуваю, як поволі стаю вбивцею. Моя віра в гуманність — безсила. А тому, що я знаю це, я став п'яницею. Я боюсь, Іллю, так як боялися ви. Та ще я знаю, що колись і до нас прийде стара дама, і що тоді з нами станеться те, що оце з вами. Але скоро, може за декілька годин, я не буду вже цього знати. (Мовчання). Ще пляшку штайнгеґера. ІЛЛЬ ставить йому пляшку, УЧИТЕЛЬ вагається, але потім
рішуче бере її.
УЧИТЕЛЬ: Запишіть на борг.
Поволі виходить.
Знову з'являється родина. ІЛЛЬ, наче у сні, озирається по
крамниці.
ІЛЛЬ: Усе нове. Все таке модерне. Чисто, привабливо. Я завжди мріяв про таку крамницю.
Він бере в доньки з рук тенісну ракетку.
ІЛЛЬ: Ти граєш теніс? ДОНЬКА: Взяла кілька лекцій.
ІЛЛЬ: Рано вранці, правда? Замість іти на біржу праці? ДОНЬКА: Усі мої товаришки грають у теніс.
Мовчання.
ІЛЛЬ: Карле, я бачив з вікна, як ти їхав автом. СИН: То тільки опель "Олімпія". Не вельми дорогий. ІЛЛЬ: Коли ти вчишся їздити?
Мовчання.
ІЛЛЬ: Замість шукати праці на станції, на пекучому сонці?
СИН: Часом, так.
СИН, засоромлений, виносить праворуч діжку, на якій сидів
п'яний.
ІЛЛЬ: Я шукав свого святкового вбрання й припадково
трапив на хутро. ПАНІ ІЛЛЬ: Я його тільки взяла оглянути.
Мовчання.
ПАНІ ІЛЛЬ: Усі купують наборг, Фреді. Тільки ти впадаєш в істерику. Твій страх просто смішний. Кожний розуміє, що справа залагодиться мирно і жоден волосок не впаде тобі з голови. Кларочка не піде на крайності, я її знаю, в неї надто добре серце.
ДОНЬКА: Напевне, тату.
СИН: Самі зрозумієте.
Мовчання.
ІЛЛЬ (поволі): Сьогодні субота. Я хотів би раз проїхатися
твоїм авто, Карле, однісенький раз. Н а ш и м авто. СИН (непевно): Хотів би? ІЛЛЬ: Уберіться по-святковому. Поїдемо всі. ПАНІ ІЛЛЬ (непевно): І я також? Наче не годиться.
ІЛЛЬ: Чому не годиться? Вдягай своє хутро. Якраз нагода обновити його. А я, тим часом, порахую касу.
ЖІНКА і ДОНЬКА виходять праворуч, СИН ліворуч. ІЛЛЬ сідає до каси. Зліва надходить БУРГОМІСТР з рушницею.
БУРГОМІСТР: Добрий вечір, Іллю. Рахуйте собі далі.
Я тільки на хвилину. ІЛЛЬ: Що ж, прошу.
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Я приніс зброю. ІЛЛЬ: Спасибі.
БУРГОМІСТР: Вона заряджена. ІЛЛЬ: Мені її не потрібно.
БУРГОМІСТР ставить рушницю коло прилавка. БУРГОМІСТР: Сьогодні ввечері міські збори. В "Золотому
Апостолі". В театральній залі. ІЛЛЬ: Я прийду.
БУРГОМІСТР: Всі прийдуть. Будемо обговорювати вашу
справу. Ми опинились в крайньому становищі. ІЛЛЬ: Мені теж так здається. БУРГОМІСТР: Пропозиція буде відхилена. ІЛЛЬ: Можливо.
БУРГОМІСТР: Але, звичайно, можна й помилитися. ІЛЛЬ: Певне.
Мовчання.
БУРГОМІСТР (обережно): Чи в такому випадку ви прийняли б вирок, Іллю? Буде присутня преса. ІЛЛЬ: Преса?
БУРГОМІСТР: А також радіо, телевізія, кінохроніка. Незграбна ситуація не тільки для вас, але й для нас, повірте мені. Як родинне містечко дами, а також через її вінчання в соборі, ми стали такі відомі, що готується репортаж про наші давні демократичні установи.
ІЛЛЬ рахує касу. ІЛЛЬ: Ви прилюдно оголосите пропозицію тієї дами?
БУРГОМІСТР: Не просто... Тільки втаємничені зрозуміють, про що йдеться. ІЛЛЬ: Що йдеться про моє життя.
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Я натякну пресі, що... можливо... пані Цаханасян захоче зробити пожертву, і то через вас, Іллю, через друга своєї молодості. Що ви були її другом, тепер усім відомо. Цим ви формально будете виправдані, хоч би що сталося.
ІЛЛЬ: Мило з вашого боку.
БУРГОМІСТР: Щиро сказати, я роблю це не задля вас, а
задля вашої незвичайно порядної родини. ІЛЛЬ: Розумію.
БУРГОМІСТР: Ми провадимо чесну гру, ви самі це мусите визнати. Досі ви мовчали. Гаразд. Але чи будете й далі мовчати? Якщо ви хочете говорити, тоді нам доведеться зробити все без міських зборів.
ІЛЛЬ: Розумію.
БУРГОМІСТР: Отже?
ІЛЛЬ: Я радий почути відверту погрозу.
БУРГОМІСТР: Я вам не погрожую, Іллю. Це ви нам погрожуєте. Якщо ви будете говорити, то ми змушені діяти. Заздалегідь.
ІЛЛЬ: Я мовчатиму.
БУРГОМІСТР: Незалежно від того, що ухвалять збори? ІЛЛЬ: Я прийму ухвалу. БУРГОМІСТР: Чудово.
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Те, що ви скоряєтесь громадському судові, тішить мене, Іллю. У вашому серці ще жевріє якесь почуття честі. Але хіба не краще було б, якби нам зовсім не доводилось скликати міських зборів?
ІЛЛЬ: Що ви маєте на думці?
БУРГОМІСТР: Ви перед цим сказали, що вам не потрібна зброя. Може вона вам тепер усе ж таки потрібна?
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Ми могли б тоді сказати дамі, що засудили вас, і отримали б і так гроші. Я не одну ніч провів без сну, поки наважився зробити вам таку пропозицію, повірте мені. Властиво це ваш обов'язок — відібрати собі життя, як людина з гонором узяти на себе консеквенції. Не думаєте? Вже хоч би з почуття солідарності, з любові до родинного міста. Ви бачите нашу гірку біду, злидні, голодних дітей.
ІЛЛЬ: Вам тепер ведеться зовсім не зле.
БУРГОМІСТР: Іллю!
ІЛЛЬ: Бургомістре! Я пройшов крізь пекло. Я бачив, як ви робите борги, відчував як із кожною ознакою добробуту до мене все ближче підкрадається смерть. Якби ви були не накинули мені того страху, того жорстокого жаху, все було б інакше, в нас могла б вийти не така розмова, я прийняв би зброю. З любові до вас. Та тепер я замкнувся, переміг свій ляк. Сам. Було важко, але все вже позаду. Вороття нема. Тепер ви мусите бути моїми суддями. Я скоряюсь вашій ухвалі, хоч би яка вона була. Для мене вона буде справедливістю; а чим буде для вас — не знаю. Дай Боже, щоб ви встояли перед вашим вироком. Ви можете мене вбити, я не нарікаю, не протестую, не боронюсь, але вашого вчинку не можу у вас відібрати.
БУРГОМІСТР забирає рушницю.
БУРГОМІСТР: Шкода. Ви втрачаєте нагоду очиститися, стати напівпорядною людиною. Але від вас цього й не можна вимагати.