Господар

Сторінка 40 з 52

Пагутяк Галина

— Дайте ложку! — гукнув я. — Треба розтулити йому зуби!

Поки я мучився з ним, встиг теж покривавитись. Хлопця забрали в лазарет, і я залишився віч-на-віч з мовчазною юрбою. Коли я рушив до умивальника, один з тих, що стояли коло дверей, сказав:

— Я давно вже до тебе приглядаюся, Тітусе...

— Ну, то й що? — відповів я, не піднімаючи голови.

— Побачиш що!

Вночі я щосили боровся зі сном, бо не хотів, щоб мене застукали зненацька. Хто спить, хто не спить, — всі причаїлись тихенько, як миші, наче від поруху щось може змінитись. Темрява ще більше сковує, ніж білий день. Тільки чути, як б’ється серце, швидко-швидко. Нічого, воно нарешті втомиться, і я все-таки засну.

— Тітусе, ти спиш? — прошепотів мій сусід, затурканий хлопчина, який ніколи зі мною не розмовляв.

Я довго мовчав, перш ніж озвався:

— Що таке?

— Тітусе, повернись до мене. Я хочу тобі щось сказати... Як ти гадаєш, вони не сплять?

— Кажи вже!

— Тітусе, вони тебе поб’ють!

— Ну, я це сам знаю!

— Вони мене теж били. Минулого року... Не пам’ятаю уже за що. Ти мовчи і не думай захищатися, бо заб’ють до смерті. Й не подумай іти жалітися. Тітусе, ти мене чуєш?..

— Ти дуже мене втішив. Я так і зроблю...

— Дурний, це чистісінька правда! Зараз я би міг на комусь зігнати злість, але не хочу. Я ніколи ні з ким не бився. Я хотів бути таким, як Сава: вирощувати квіти...

— Сава не вирощував квітів.

— Звідки ти знаєш? І квіти, і дерева садив... Я про нього знаєш скільки всього прочитав. Мій татко працює в архіві. Ми з ним познаходили дуже цікаві матеріали. Колись я напишу книжку про Саву...

— Як тебе звати?

— Сава. Знаєш, тут його ніхто не знає. Хочеш, я тобі розповім про нього? Не обов’язково зараз, можна іншим разом.

— Давай іншим разом. Здається, уже йдуть...

Мені вчувся скрип ліжок.

— Ні, вони сьогодні не прийдуть. Вони мусять спершу помучити людину. Я вже тут другий рік і знаю, як це робиться.

— Сава зумів би себе захистити! — буркнув я, намагаючись вгамувати калатання серця.

— Ти знаєш, який Сава був дужий? Одного разу він відсунув скелю, бо вона затуляла йому сад.

— Це вже вигадки... — Я хотів поводитися якомога незалежніше. — Деяким людям потрібні казки. Колись їх потребувала більшість, а зараз лише такі, як ти або я в якійсь мірі.

— Добраніч, Тітусе!

— Добраніч, Саво!

Не пам’ятаю, коли мені хтось казав "добраніч" і хто це був.

Я, звісно, не одразу заснув. Хотілось спитати Саву, якого біса він досі до мене не озивався.

"Хороший хлопець, — думав я про нього, — але наївний. Таких або одразу вбивають, або дають їм назавжди спокій. Здається, він не хвалько, і, слава богу, не буде втручатися в мої думки, і не нав’язуватиме мені своїх. А щодо мене, то я ніколи не любив ніким командувати. Ми з ним подружимось".

З цією думкою я заснув. Уранці майбутня екзекуція відсунулась на бозна-який час. Нас послали на цілий день довбати траншею в мерзлій землі: начальству захотілось розважитись. Ми так задубіли, що мусили розпалити багаття. Але втіхи воно давало мало, до того ж місця вистачило не всім. Дехто вскакував на кілька секунд у вогонь і так грівся. Обід нам привезли. Ми до останньої хвилини сподівались, що підемо обідати на базу. Їжа майже захолола. Ремствували: хто мовчки, хто голосно. Наш начальник сидів у автомашині й стежив за нами у вікно, прохукавши маленьку дірочку. Ми мусили працювати, щоб зігрітись. Тому він не мав з нами ніякого клопоту.

Саву я бачив тільки вранці серед звичайної колотнечі. Він посміхнувся до мене.

Сріблястий степ з латками снігу, —30° за Цельсієм, — і два десятки комашок. Все навкруг було холодне на дотик, і, думаючи про це, ми поволі замерзали. Але нам не дали остаточно замерзнути. Над живими можна знущатись, а з мертвих ніякої користі. Ми верталися назад, ледве переставляючи ноги. Начальник вистрибнув з машини. Слідом за ним заклубочилась пара.

— Заспівайте, хлопці! Швидше дійдете!

Ми мовчали.

— А пішов ти... — розтулив рота хтось позаду.

Поручик здвигнув плечима:

— Як хочете!

І сховався в машину.

В казармі нам дали випити. Спирт обпік мені нутрощі, але я трохи зігрівся. Нічого не хотілось, тільки спати.

— Завтра теж поженуть! — надтріснутим дитячим голосом обізвався хтось з-під груби. — Ось побачите...

Я вже нічого не хотів бачити. І нікого. Закутався в шинель і так продрімав аж до вечері. Вночі Сава мені сказав:

— Лягай на моє місце, а я на твоє. Вони скоро прийдуть.

— Ти що, з глузду з’їхав?!

— Тихше, почує хтось! Ти нічого не думай. Ти перемерз, і тобі треба виспатись. А я знаю, як себе поводити. Я вже звик до цього...

— Я теж звик... — відповів я. — Нічого мені не станеться!

Сава зітхнув, зрозумівши, що мене не переконаєш.

— Не знаю, звідки в людей стільки жорстокості. Коли вони почнуть тебе бити, я увімкну світло.

— Слухай, чого ти за мене так турбуєшся? Хто я тобі такий?

— Тобі не пишуть листів. А це найстрашніше отут...

— Може, я не заслуговую на те, щоб мені писали!

— Та ні... В тебе, мабуть, було щось погане в житті.

— Гірше, ніж тут, не було!

— Нічого, звикнеш! Це ж не назовсім. Ми повинні триматися вкупі. Восени я поїду звідси, але ж ми будемо листуватись. Якщо ти не дуже хочеш спати, я тобі розповім про Саву...

— Давай.

І Сава почав тихо розповідати загальновідомі речі. Я не перебивав. Слухати його було приємно, наче шелест листя в лісі, який чув безліч разів і знаєш, що він означає.

— Скільки дітей було в Сави? — спитав я, аби спитати.

— Десятеро: сім синів і три дочки. А що?

— А що з ними було далі?

— Є різні думки... — почав плутати Сава. — В усякому разі, вони всі повернулись на Ерідан. Їм треба було завести сім’ї, а потім...

— Потім вони не захотіли вертатись!

— Якби Сава був живий, вони б повернулись, я так гадаю.

— їх підкупили. Та й взагалі це темна історія. Краще про неї не думати. Вони були винні у смерті Сави.

— Він був уже старий, Тітусе...

— Він міг прожити довго. Зрештою, чого ти їх виправдовуєш? Треба бути об’єктивним. Раз батьки кидають дітей, чому б дітям не кинути батьків?..

— Я ніколи б не кинув своїх батьків. Ніколи...

— А я кинув! Сказав їм, що вони мені набридли.

— Та ну тебе! Скорше вони тебе кинули, судячи...