Таким чином, я мав деяке уявлення, що чекатиме мене після "школи життя".
З настанням зими стало трохи більше вільного часу. Нао, звісно, не оберігали від холоду, виганяли на плац кожнісінького дня, але хутко темніло — і можна було в казармі знайти затишний куточок і там думати про щось своє, знічев’я прислухаючись до розмов. Ті вечори й справді були непогані. Я в котрий раз переглядав свої багатства, які привіз з Ерідана в маленькій торбинці. То був записник в гарній блакитній шкіряній обкладинці й такого ж кольору ручка, на цупкому картоні портрет Сави, який я намалював у 13 років, кілька мушель, не схожих одна на одну, хустинка з вимережаними краями, в яку я зібрав трохи насіння квітів, значок у формі зеленого ока, яке то заплющувалось, то розплющувалось. Цей значок мені подарувала Міранда. Ще фігурка жінки, виточена Альбертом із шматка дерева. То була якась земна богиня з маленькою безволосою голівкою, великими грудьми і широчезними стегнами — символ родючості. Мав я улюблену чашечку з синіми і рожевими квітами і, нарешті, книжку-путівник по Музею, де було кілька репродукцій з картин. Інколи я заварював у банці з-під консервів міцний чай, наливав його в чашечку і, неквапливо посьорбуючи, гортав книжку.
Отак, зігрівшись і побувши на самоті, я починав дивитися на світ веселішими очима і навіть пробував гратися, як в дитинстві.
Притуляв до вуха то одну, то другу мушлю і слухав шум моря. Гола дерев’яна богиня пливла морем, певна річ, від тих людців, що лаялись, бились і розповідали сороміцькі анекдоти. Жінка пливла в надії пристати до берега з зеленою шовковою травою, шелесливими високими деревами і лагідними звірами. Хоч вона й не була вельми гарна, і очі мала заплющені, і на своєму віку народила багато дітей, котрих розгубила по світу, — їй чомусь здавалось, що вона може народити ще одненьке дитя, уже не від людини, а від зірки, світло якої проникало їй під повіки. В цій безкраїй пустелі вона не могла зачати дитину, проте солодке тремтіння заколисувало її тіло. Дотики нагрітих за день хвильок збуджували в ній спогади про руки тих чоловіків, які пестили її, залишаючи по собі сім’я. І ось одного дня вона відчула запах квітів і ноги доторкнулись дна. Жінка пішла на дзвінкий голос струмка, щоб змити з себе сіль.
Вона хотіла мати одну-єдину дитину, котра б належала тільки їй. Але жорстока зірка, одного разу подарувавши жадане дитя, кожної весни пробуджувала в ній жагу материнства. Діти народжувались і народжувались, вона вже не знала їм ліку і невблаганно старіла від втоми й безперервних пологів.
Острів був надто маленький, щоб умістити всіх дітей. Вона благала в неба милосердя, бо не хотіла мати більше дітей, які були б приречені на голодну смерть. Діти підростали, й між ними почались чвари за плід, що впав на землю, за краплю води. Вони розділили острів на шматки і побудували собі хижки, люто сперечаючись на межі. Забули при цьому матір, котра не виходила з хатинки, колихаючи найменше дитя. Коли воно зіп’ялось на ноги й уперше переступило поріг, жінка зрозуміла, що їй не належить нічого, крім старої хатини й колиски. Що вона не має права підняти яблука з землі, бо лагідні звірі, яких посадили на ланцюги діти, перетворились у розлючених хижаків і розірвуть її, коли вона переступить через межу. І прийшли до неї діти, насінинки її роду, і мовили:
"Навіщо ти нас стільки народила? Через тебе ми усі мусимо стати безплідні, бо не зуміємо прогодувати власних дітей, Ти не дала нам ні сили, ні хитрощів, ні вміння вибратися звідси. Залиш цю халупу на своє останнє байстря і йди геть!"
І жінка знову і знову пливла по хвилях, залишаючи на великих і малих островах святе сім’я життя...
Я, як міг, тримався осторонь від пиятик, азартних ігор та бійок, на що начальство не бажало звертати уваги, очевидно, вважаючи потрібним виховним засобом. Ті хлопці, що приїхали зі мною, уже майже не відрізнялись від решти, хіба що були полохливіші і на їхню долю випадало більше стусанів. Я не вважав себе боягузом, але коли в їдальні якийсь здоровило, тупо посміхаючись, вибивав, наче ненароком, з рук миску, я нахилявся, чекаючи штовхана під зад, не кажучи ні слова, бо за спиною того здоровила стояло з тридцятеро таких самих негідників, готових розірвати тебе на шматки.
Те, що траплялось на Ерідані лише зрідка, тут було в повсякденному вжитку. Наша культура — це позолота на свинячій шкурі, від чого свиня не перестає бути свинею. Чого варті гігантські успіхи в науці й техніці, коли люди живуть за первісними законами: правда на боці сильнішого.
Я мовчки опускав очі, щоб ніхто не помітив у них ненависті. Ненавидіти дозволялося лише сусіду за столом, котрому перепав більший шматок м’яса.
Я не бачив тут дружби: ті, що були раніше друзями, намагалися про це забути в ім’я жорстокої боротьби за існування. Як я не остерігався, мені, однак, не пощастило уникнути підступу. Почалося все з того, що зникла моя торбинка. В ній не було нічого забороненого, але наше начальство, очевидно, вважало, що в доброго вояки, крім мундира й гвинтівки, не повинно бути ніяких речей. Зайві речі конфіскували, коли ми працювали надворі. Листи, які приходили до хлопців, — теж. Все це повикидали на смітник. Ясна річ, всі кинулися туди, але я припізнився, і торбинку прихопив хтось із своїх, торбинка ж була корисною річчю. Я, наче останній йолоп, ходив і просив, щоб мені її віддали, принаймні її вміст. Нарешті мене пошкодував хлопець, сказавши, що торбинка в нього і він її віддасть за пляшку спирту. Чи варто казати, що цей хлопець належав до старших. Наші ще не встигли настільки знахабніти. Я сказав йому якомога спокійніше, що торбинку можу подарувати, хай віддасть мені те, що знайшов у ній. Він схопився на рівні й загорлав на цілу казарму:
— Він мені дарує! Чи ви бачите, яка мені випала честь!
Якби я знав, що він хворий, то б не зв’язувався. Хлопець затрусився, запінився, впав на землю і почав качатися. Я не міг на це дивитися і кинувся йому на допомогу, але ці епілептики мають диявольську силу. За лічені хвилини одяг його перетворився в брудне ганчір’я, а з розбитої голови текла кров.